У. Эко, семиотика. Историко-философский практикум

Историко-философский практикум по философии, на украинском ...

Зміна епістемологічної ситуації в сфері гуманітарного пізнання наряду з онтологічними змінами, які відбулись з середини минулого сторіччя практично у кожній сфері людського буття, методологічна криза, у якій опинилась наука Посмодерну, позбавлена спадкоємності, а також поява нових наукових сфер, обумовили інтерес провідних мислителів, філософів, лінгвістів до контексту, нексплійованного семантичного фону, який покладено в основу явних і неявних культурних передумов, різних стилів філософствування.

критика первого раздела семиотики У. Эко.

Фундаментальна функція концепту, полягає у втіленні цього внутрішнього змісту, в «означенні значення». Таким чином, структура будь – якої комунікації полягає у наявності «бинарных оппозиций всякой коммуникации, основополагающего закона всякой умственной деятельности».Другими словами, в основі розвитку будь-якої семіотичної структури опозиція, заснована на відмінності, - «элементарная структура всякой возможной коммуникации», Пра – структура, пра – система. Беручи до уваги вказане положення, логічним уявляється припущення щодо реальності цієї системи, а якщо вона реальна, відповідно, вона повинна бути присутня та помітна у будь-якій своїй поверхневій маніфестації. З вказаного положення витікає два слідства: «а) если Пра-Система существует, она не может быть системой или структурой; б) еслибы она и представляла собой структурированную систему, ее нельзя было бы ни увидеть, ни определить». Інакше кажучи «философским следствием признания Пра-Системы будет отрицание структурного метода в качестве метода познания реальности», оскільки структурні моделі здатні лише маскувати реальність, Істину. Вказаний висновок призводить до розуміння неможливості реалізації, імплементації структуралізму як провідного методу дослідження семіотичних систем, оскільки реальність набагато різноманітніше та суперечливіше всього, що можуть сказати про неї структурні моделі, а самі моделі виступають не більш, ніж чистими оперативними фікціями. У той же час філософ не поділяє позицію неможливості пізнати реальність взагалі, зазначаючи, що «единственный способ ее познать — это изменить ее», структурні моделі при реалізації такого підходу перетворюються на знаряддя практики дослідження. Крім того, з вказаного підходу виходить формулювання головної задачі пізнання: «манипулирование ее (реальности) фиктивными образами, открывающее доступ к таинственным Истокам этой противоречивой реальности, которая от нас убегает». З цього рішення, в свою чергу, виходять наступні рішення: пізнання має смисл лише у тій мірі, в якій воно має діяльнісний характер; пізнання має смисл лише у тій мірі, до якої воно є спостереженням, спогляданням.Аналізуючи ідеї бінарної опозиції як метафізичного принципу, інструмента призводить до відміни поняття самої структури. Філосов звертається до робот Лейбніца, який виділяє в Реальності лише дві категорії – Бог і Ніщо, Одиниця і Ніщо, Присутність та Відсутність. Досліджуючи проблеми синтезу діалектичних протилежностей Присутності та Відсутності, У. Еко виділяє ряд певних закономірностей їхнього взаємовідношення: «любой элемент значим в той мере, в какой он этот, а не другой», «на которые он указывает, тем самым их исключая». Значенням фонематичний елемент наділяє не фізична субстанція плану репрезентації, але «его сама по себе пустая и замещаемая в системе валентность». Для того, щоб елемент набував смислу йому необхідна опозиція, наявність діалектично протилежного елементу. Відсутність цієї опозиції позбавляє значення і сам елемент: «Оппозициональное отсутствие становится значимым только в присутствии какого-то присутствия, его выявляющего».Субстанція плану репрезентації, концепт дозволяє очевидну наявність Присутності. Другими словами, «, пустое пространство между двумя сущностями, которых нет, обретает значение только в том случае, если все три значимости — "да", "нет"' и пустое пространство между ними взаимообусловливают друг друга».Категорія відсутності визначає два фактора:1) неважно, что стоит за "да" или "нет", важно, чтобы сущности, замещающие собой эти валентности, сопрягались друг с другом;2) как только сказано "да" или "нет", это "да" или это "нет" обретает свой смысл только ввиду отсутствия другого элемента.Головним в діалектичному протиставленні Присутності та Відсутності, які визначать внутрішній смисл, який потім втілюється в концепті, є наявність можливостей пізнавати те, що вони є на підставі того, чого немає. Таким образом, головна відмінність імплементації структуралізму філософа та лінгвіста містить у тому, що для філософа – богослова «никакой диалектики присутствия и отсутствия нет Бог — полнота собственного бытия. Он весь — присутствие». Філософ завжди прив’язує категорії Присутності/ Відсутності до Бога та Нічого. Божественне розуміння не припускає розвитку, відповідно шлях до Бога, пізнання бога повністю виключає комунікацію.Комунікація можлива лише на рівні людини, яка знає не все, внаслідок чого у неї виникає потреба в рецепції та репрезентації інформаційних даних, в реалізації прагматичної функції мовлення: «Недостаточность познавательных способностей и превращает коммуникацию в чередование того, что мы знаем, с тем, чего мы не знаем», а сама категорія невідомого витікає з протиставлення та відмінності відомого і того, що лише належить пізнати. Інакше кажучи, саме наявність невідомого виступає стимулом для моделювання комунікації. «Человек должен мыслить и сообщать и вырабатывать свой подход к реальности, потому что он ущербен и обделен». Людина – екзистенція (С. Кьєркегор), наділена обділеністю, вона – суще, а не Буття, а суще та Буття відрізняються за місцем. І людина завжди в «іншому місці», позбавленому повноти Буття, що зобов’язує нас задаватися питаннями та відповідати, використовуючи опозиційні відмінності як інструмент. Будь-який філософський дискурс, будь-яка комунікація виходить з Відсутності, однак, підсвідоме прагнення людини до Присутності стимулює його до пізнання Відсутності, яким я є в Іншому Місці. В процесі подолання існуючих діалектичних процесів через які розкривається Буття вирішальна роль відводиться мові, через яку розкривається Буття. Кючова роль язикової системи в якості інструмента пізнання Буття міститься не лише в наявності можливостей метамови дескрибувати діалектику Присутності та Відсутності, скільки в тому, що «язык это язык Бытия. Бытие говорит через меня посредством языка. Не я говорю на языке, но меня проговаривает язык».Буття доступне людині лише через мову, оскільки не людина володіє мовою, але становлення самої «мовної особистості» (Ю. М. Караулов) реалізується засобами мовної системи: «не человек думает на каком-то языке, но язык мыслит себя в человеке . И именно плетения языка передают особые отношения человека с бытием». Відношення між людиною та Буттям являють собою відношення відмінності та членування. Операції відмінності – операції «философствования, признания зависимости человека от чего-то такого, что именно своим отсутствием его и учреждает, позволяя, однако, постичь себя».Пізнання, засноване на відмінності, пізнання не на основі того, про що сказано в дискурсі, скільки на основі того, про що дискурс замовчує. При реалізації такого підходу мовна структура формується інструментом самопізнання, пізнання Буття без догматичності, закостенілості, сковування мислення в дефініціях, виявляючи та зберігаючи невідоме, яке було пізнано в рамках даного конкретного дискурсу. Таким чином, «нас проговаривает язык, потому что в языке раскрывается Бытие», а Буття розкривається як «как такое "выказывание себя", которое чередует потаение, обнаружение и исчезновение, это как вздох и выдох, ритм дыхания, задаваемый исходным различием». Інакше кажучи, завдяки мовній структурі нам вдається формулювати, що стало відоме «після», яке містить у собі потенційну інформації про те, що було «до» пізнання. «Но это язык всегда "до". Именно он обосновывает все остальное», відповідно, мова не можу бути вивчена, структурована та систематизована, оскільки вона є першоджерелом будь-якої системи: «Человек "обитает в языке". Всякое понимание бытия приходит через язык, и, стало быть, никакая наука не в состоянии объяснить, как функционирует язык, ибо только через язык мы можем постичь, как функционирует мир», а пізнання Буття може здійснюватись через «вслушивание» в дискурс. До мови так само, як і до Буття неможливо підібрати коди, поверхнево її можна вивчити лише в історичному розрізі як сукупність універсамів конкретної історичної епохи, в свою чергу, дослідження самих універсамів оголює перед дослідником «неструктурированную и неструктурируемую безосновность» (У. Еко), піддаючи сумнівам присутність самого Буття, трансформуючись в його Відсутність та породжуючи комунікацію в рамках потенційно ризоматичної мовної структури, яка також піддається сумнівам, переосмисленню, уволікаючи дослідника у безкінечні ігри декодування потаємних смислів. Відмінність породжує будь-яку комунікацію, яка « не поддается сведению к какой-либо наличной форме. Созидая все временные, человеческие, исторические горизонты, различные "эпохи"». Відмінність не піддається опису, дескрибуванню, виступаючи основою мовної структури: «что звук как материальная сущность не принадлежит языку, потому что языку принадлежит только система различий, которая наделяет звуки значениями»; «не только система различий противопоставляется материальной реальности звука, но различие представляет собой структуру любой возможной материальной детерминации, такова структура детерминации», однак, сама система відмінностей структурою вже не є. Беручи до уваги той факт, що «Система — это система вероятностей, сужающая изначальную равновероятность». Коли ця система починає діяти, вона наділяє «смыслом что-то такое, что первоначально этим смыслом не обладало, при этом некоторые элементы этого "что-то" возводятся в ранг означаючих». Однак до того, як система почала діяти, виділяючи, надаючи значення елементам, системою вона не виступає. Це – джерело інформації, реальність, ризоматичний потенціал реальності, Буття, не обмежений рамками системи, це те, що семіотика може та повинна досліджувати. Єдиним шляхом дослідження виступає теорія вірогідності. У свою чергу, теорія вірогідності може сказати досліднику лише одно: «каким образом может произойти все что угодно там, где еще не оставила своего формирующего отпечатка система», «что МОГЛО БЫ произойти там, где нет предопределенной структуры и где возможно все».Вказаний підхід приводить нас до розуміння необхідності гри, сприйняття світу як поля вічної гри, яка трансформується з інструмента пізнання в його самоціль. Таким чином, в основу матеріальних звуків покладено відмінність, опозиція, як робочий інструмент, який дозволяє пояснити це матеріальне обґрунтування. В процесі реалізації цього пояснення «лингвист разрабатывает удивительную конструкцию универсума "emic" только потому, что существует универсум "etic"», трансформуючись в інструмент пояснення. «Emic становится причиной etic», а «которое поначалу объясняло, как два члена оппозиции, порознь бессмысленные, рождают смысл, преобразуется в источник значения», трансформуючись з інструментарію пояснення значення в то, що його обумовлює, з Відмінності та Відсутності в Присутність. Присутність в свою чергу базується на двох ключових принципах: «а) язык предшествует человеку и даже учреждает его как такового;б) не человек говорит на том или ином языке, но язык "проговаривает" человека».Останнє положення має на увазі на національні мови, але ті соціально – детерміновані коди, які визначають структуру будь-якої мови, мислення, Буття. Дослідження мови, таким чином, виступає процесом питання у мови, не заважаючи їй жити власним життям, не застосовуючи будь-які обмеження у вигляді пояснюючих структур, правил мови та ін. Досліджувати мову, таким чином, являє собою «давать выход всей его коннотативной мощи, превращая язык в акт творчества с тем, чтобы в этом говорении можно было расслышать зов бытия». До того ж єдиною наукою, здатної насправді досліджувати та вивчати мову, є поезія. Будь-яке дослідження структур комунікації спрямоване та стимулюється відсутністю структури, «локусом постійної гри», яка залягає в структурі будь-якої семіотичної системи, культурного феномену та не підлягає визначенню, дескрипції, що перетворює на утопію науковий аналіз сигніфікативних ланцюгів, оскільки джерело моделювання цих ланцюгів, процес моделювання і самі ланцюги – за своєю сутністю одне й те ж саме. «говорение есть не что иное, как вопрошание Бытия, и стало быть, не что иное, как непрестанный ОТВЕТ, оставляющий безответным вопрос о реальной структуре языка». Пошуки Останньої Структури неможливі та безглузді, оскільки вона не може бути визначена та описана, якщо ж система може бути визначено, відповідно, вона не є останньою. «Последняя Структура — это та, что, оставаясь — скрытой, недосягаемой и неструктурированной — порождает все новые свои ипостаси». Відсутність пошуків останнього обґрунтування надає смисл структурним моделям, значення яких визначається наявністю можливості їхньої імплементації в якості критеріїв пізнання. Межі семіотики як наукової галузі, таким чином, залишають поза рамками власних зацікавлень та уподобань оперативну техніку та пізнання Абсолюту, зосереджуючись ат концентруючись на тому ХТО ГОВОРИТЬ, виявленні ідеології, а всі феномени культури розглядаються як факти комунікації. Успішно застосовуючи у власних дослідженнях лінгвістичні та інформаційні методи, семіотика не обмежується ними. В центрі уваги науки – комунікативні акти, якими виступають все феномени культури, які «перенасыщены социально и исторически обусловленными кодами и от них зависят».Таким чином, синтезуючи всі вказані аспекти У. Еко надає наступне визначення семіотики:«Значение семиологии, расширяющей наши представления об историческом и социальном мире, в котором мы живем, радикально возрастает в связи с тем, что она, описывая коды как системы ожиданий, действительные в знаковом универсуме, намечает контуры соответствующих систем ожиданий, значимых в универсуме психологических феноменов и способов мышления. В мире знаков семиология раскрывает мир идеологий, нашедших свое выражение в уже устоявшихся способах общения»Реалізація такого підходу до розуміння сутності, мети та задач семіотики дозволяє інтегрувати в набор дослідницьких методів не лише лінгвістичні та інформативні методи, але і останні досягнення психології, яка «изучает восприятие как факт коммуникации, генетика устанавливает коды наследственной информации, нейрофизиология описывает процесс передачи сигналов с периферии нервных окончаний к коре головного мозга».Синтез різноманітних досягнень різних наукових галузей дозволяє виявити елементарну комунікативну структуру, примітивний випадок комунікації, що, у свою чергу, дозволяє сконструювати зразкову модель комунікації, а потім виділити «коммуникативную структуру, лежащую в основе и более сложных случаев коммуникации». Такий рух від простішого до складного дозволить нам «рассматривать любое явление культуры с точки зрения коммуникации».Найпростіша комунікативна ситуація може бути описана на прикладі ситуації з мешканцями долини, які «хотят знать, когда вода в водохранилище, расположенном в котловине между двух гор, достигнет уровня, который можно определить как опасный». У наведеній комунікативній ситуації ми можемо виділити потрібну інформацію – відомості, інформацію про стан водойму; джерело цієї інформації – сам водойм.Введення в комунікативну ситуацію спеціального пристрою, яке «оказавшись на нулевой отметке, приводит в действие передающее устройство, способное послать какой-нибудь сигнал, например, электрический» дозволить виявити ще ряд складових комунікації: сам пристрій, канал зв’язку, по якому йде повідомлення, приймаючий пристрій (адресат). Під адресатом у вказаній ситуації мислитель розуміє «это другое устройство, соответствующим образом настроенное и способное при получении того или иного сообщения начать регулировать сложившуюся ситуацию, например, привести в действие механизм для спуска воды».В ролі сигналу відносно того, що вода досягла небезпечного (нульового) рівня може слугувати лампа, яка загорається у потрібний момент. Таким чином, стан лампочки вже трансформує відповідний код: «зажженная лампочка означает, что вода достигла нулевой отметки, в то время как не горящая лампочка говорит о том, что этого еще не случилось». Введення умови коду у свою чергу дозволяє встановити «некоторое соответствие между означающим (зажженная или погасшая лампочка) и означаемым (вода достигла или не достигла нулевой отметки)».Ситуація ускладнюється тим, що лампочка «не знає», досягла вода небезпечного рівня чи ні, реагуючи виключно на ін. механізм. «Между тем существует также явление, называемое шумом. Шум — это возникающая в канале связи помеха, способная исказить физические характеристики сигнала», що призведе до невідповідності між станом лампочки та реальним рівнем води. Відповідно, якщо ми прагнемо до зниження ризиків, які можуть бути викликані шумами, нам слід постійно ускладнювати код – встановлення двох лампочок. В такому випадку, ми «удвоили затраты на коммуникацию, но зато уменьшился и риск ошибки, связанной с возникновением шума». Разом з тим, вказане ускладнення не гарантує нам максимальної безпеки та достовірності декодування, і ми продовжуємо ускладнювати код, помножуючи його комбінаторні можливості. Вводячи в комунікативну ситуацію ще дві лампочки, які можна об означити як A-B-C-D, ми вводимо в дискурс елемент надмірності, дублюючи повідомлення. Таким чином, ми отримуємо можливості не лише дублювання повідомлень, але і передавати інші повідомлення шляхом різних комбінацій сигналів A-B-C-D.«Код, следовательно, предполагает наличие репертуара символов, и некоторые из них будут соотноситься с определенными явлениями, в то время как прочие до поры до времени останутся незадействованными, не значащими (хотя они и могут заявлять о себе в виде шума), но готовыми означить любые сообщения, которые нам покажутся достойными передачи».Основним принципом передачі повідомлень виступає принцип вибору з двох можливостей, який У. Еко визначає як опозицію «так» і «ні», який дозволяє отримувати інформацію відносно того, яка подія з двох можливих має місце бути: «Предполагается, что оба события равновероятны и что мы находимся в полном неведении относительно того, какое из них произойдет. Вероятность — это отношение числа возможностей ожидаемого исхода к общему числу возможностей». А відношення ряду подій до відповідного ряду можливостей визначається як «отношение между арифметической и геометрической прогрессиями, и второй ряд является логарифмом первого».Імплементація бінарного методу виявляється один з будь-якого можливого числа випадків, для чого «достаточно последовательно осуществлять выбор, постепенно сужая круг возможностей».