Национально-демократическая революция: формирование организационных структур и идеологических лозунгов

Мета курсової роботи – дослідження характерних ознак та особливостей формування організаційних структур та ідеологічних гасел в період національно-демократичної революції в Україні.
Для реалізації поставленої мети автор означив наступні завдання:
- визначити як впливала революційна ситуація 1917 року на процес створення Української Центральної Ради та формування її організаційних структур;
- охарактеризувати особливості гетьманського перевороту та реформування державного апарату;
- з’ясувати як здійснювалася реорганізація владних структур під час приходу до влади Директорії УНР;
- показати якими шляхами здійснювалося формування органів влади ЗУНР.
Об’єкт дослідження – організаційні структури та ідеологічні гасла, сформовані під час національно-демократичної революції 1917-1920 років ...

ЗМІСТ

ВСТУП..........................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. СТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ФОРМУВАННЯ ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР..............................................................................6

РОЗДІЛ 2. ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ ТА РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ.....................................................................................13

РОЗДІЛ 3. ПРИХІД ДО ВЛАДИ ДИРЕКТОРІЇ УНР. РЕОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАДНИХ СТРУКТУР...........................................................................................17

РОЗДІЛ 4. ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ВЛАДИ ЗУНР .....................................20

ВИСНОВКИ...............................................................................................................24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.................................27

ДОДАТКИ..................................................................................................................29

1917-1920 рр. – один з героїчних і драматичних періо¬дів в історії українського народу. Події цього періоду були револю¬цією не лише соціально-економічною, а й національною. У 1917-1920 рр. процес національного будівництва зробив значний крок уперед. Було проголошено Українську Народну Республіку, проте Україна втратила шанс уже на початку XX ст. стати незалежною демократичною державою.
Відсутність, свого часу, досвіду державного управління, формування організаційних структур, непослідовність політичних переконань та половинчатий характер дій завадило українському керівництву переломити хід подій на свою користь. В цьому контексті зв’язок тогочасних процесів і сьогодення очевидна. Лавірування на протиріччях інших держав, врахування їхніх інтересів і послідовне відстоювання українських національних інтересів було необхідним керівництву держави в 1917 – 1920 рр. і є необхідним нині. Оволодіння історичним досвідом, врахування в сучасному державному житті України, дозволило б не припускатися прикрих помилок минулого, зробити процес оновлення державності більш ефективним і стабільним. У цьому контексті вивчення і дослідження періоду національно-демократичної революції в Україні, зокрема процесу формування організаційних структур та ідеологічних гасел, є досить актуальним.

Слід відзначити здобутки Скоропадського у формуванні Дипломатичного відомства України і його діяльності; також у законодавчому забезпеченні культури й освіти. Зокрема, було відкрито перший державний український університет у Києві, а згодом у Кам`янці-Подільському; в усіх вищих навчальних закладах почали функціонувати кафедри української мови, літератури, історії. Було засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Було створено Українську Академію Наук, Президентом якої було обрано В.Вернадського [13, 599].
Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупаційних військ викликали бурхливу реакцію українського селянства. Боротьба з гетьманським урядом набирала радикальних форм, створювались повстанські загони. Селянськіповстання послаблювали місцеву адміністрацію, зароджували недовіру до гетьманського уряду. За таких умов Український національний союз розпочав загальне повстання. Гетьманські війська були малочисельні і розкидані по всій Україні, тому не могли чинити серйозного опору. Гетьманський уряд не мав і зовнішньої підтримки. Тож Україна опинилась між Антантою, більшовиками і армією Денікіна, якого підтримувала Антанта [24, 216].
Виходом з цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14 листопада 1918 р. водночас відбулись дві важливі події: у Києві було підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду. Невдоволення народних мас зростало. 18 листопада 1918 р. повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівклою. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади, передавши її і державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.

РОЗДІЛ 3
ПРИХІД ДО ВЛАДИ ДИРЕКТОРІЇ УНР.
РЕОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАДНИХ СТРУКТУР
У листопаді 1918 р. Директорія фактично прийшла до влади. Це вилилось не у практичні справи, а у цілу низку святкувань. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В.Чеховським. Того ж дня Директорія проголосила Декларацію, у якій вказувала, що вся влада в УНР належить лише трудівним класам: робітництву і селянству, а нетрудові класи позбавлялись права порядкувати державою; і запевняла, що передасть права і повноваження лише трудовому народу самостійної УНР. Однак даний документ з програмними цілями з’явився аж через півтора місяця після формування Директорії і початку повстання та через 2 тижні по взяттю Києва. (Див. додаток В). До того населення по суті не знало основних завдань соціальної і політичної програми Директорії. Попри це, фактично Директорія керувалась іншою, неписаною і неоголошеною програмою [18, 142].
Директорія не мала відповідних органів для проведення в життя її програми. В уряді не було єдності і спільної політичної лінії, лише спершу прихильників Директорії об’єднувала боротьба проти гетьманського уряду, а з падінням гетьманату розбіжності посилились – тривали тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого була обрана Директорія, стосовно політичної і соціальної програми: більшість (Винниченко, Чеховський, Шаповал) – виступали за союз (із певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти, а решта на чолі з Петлюрою закликали до спільних дій уряду з Антантою проти більшовиків.
Представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча – Трудовому Конгресу, обраному трудовим народом, виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях – трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Виборчих прав були позбавлені не лише заможні власники, а й частина інтелігенції: професори, адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Отримали виборчі права лише представники інтелігенції, які мали “безпосередні контакти з народом”: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. [9,8-9].
22 січня 1919 р. Трудовий Конгрес ухвалив Закон “Про форму влади в Україні”, за яким вся влада передавалась Директорії, було створено різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо. Директорії було надано право приймати закони, які мали затверджуватись або відхилятись на сесії Трудового Конгресу. Директорія призначала і усувала з посад членів кабінету. Конгрес оголосив демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії мали підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес ухвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею [28, 21].
На той час більшовики вже підходили до Києва, тож Конгрес головну увагу приділив визначенню орієнтації – на більшовиків чи на Антанту. Директорія не змогла об’єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор’єва, що перед тим тривалий час боролась з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків і анархіст Нестор Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна наповнилась повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії і діяли кожен у своєму регіоні та часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. У Директорії не було сил боротись з радянськими військами, з мінливими настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Значний спротив викликало й призначення С.Петлюри – цивільної людини – на пост Головного отамана.
В міру відходу німецьких і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ, який негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну [16, 230-231].
У той же час почалась Мирна конференція у Парижі, де французький прем’єр Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії.
Соціалісти розпочали бойкот уряду Остапенка, більшовики теж проводили агітацію проти Директорії як “буржуазного уряду”. Збройні сили Директорії скорочувались, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова (сучасний Хмельницький), де всередині березня відбулось останнє засідання Директорії повного складу [16, 235].
На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії. Було впорядковано функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. Було створено новий уряд на чолі з Б.Мартосом, що звернувся до народу з декларацією із закликом до боротьби з більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не іноземні сили. Щодалі влада переходила у руки отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль.

РОЗДІЛ 4
ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ВЛАДИ ЗУНР
З лютого 1917 р. парламентські засоби боротьби в Західній Україні вже не влаштовували нікого, а орієнтація на Австрію не була основною платформою української державницької політики. Розпочався новий етап змагань за українську державність, виникли нові програми, нові гасла. Стало зрозумілим, що австрофільство галичан – неабияке гальмо на цьому шляху. Характерною була резолюція, ухвалена 13 жовтня 1917 р. на зборах українського студентства у Львові, яка стосувалася політичних подій, що назрівали. (Див. додаток Г.1).
18 жовтня 1918 р. у Львові зібралася Українська Національна Рада. Тут зіткнулися два стратегічні напрями: подальша спів­праця з Австрією й утворення Української держави в рамках австрійської федерації та приєднання західноукраїнських земель до Української Народної Республіки, яка вже рік існувала на східноукраїнських землях. Другий напрям відстоювали тільки представники соціал-демократів і студент­ства, і тому вони опинилися в меншості. Українська Національна Рада була проголошена на певний період Конституантою. Вона затвердила резолюцію, згідно з якою на всій етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася Українська держава. Водночас було вирішено домагатися визнання цієї резолюції австрійським урядом.
Значну більшість у Конституанті становили члени національно-демократичної партії. Президен­том Української Національної Ради, яка виконувала функції Конституанти, став націонал-демократ Євген Петрушевич.
При Раді було створено три комісії: виконавча у Відні, очолювана Євгеном Петрушевичем; організаційна в Галичині під керівництвом Костя Левицького, комісія по утвердженню української державності в Буковині на чолі з Омеляном Поповичем [27,6].
1 листопада 1918 р. влада у Львові перейшла до Української Національної Ради. Вслід за Львовом протягом того ж дня вся Галичина була вже в руках української влади, і того ж таки дня з’явилася відозва Української Національної Ради. У ній проголошувалася перемога національно-демокра­тичної революції та накреслювалися заходи, спрямовані на утвердження державності на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії.
На більшості території Східної Галичини перехід влади до Української Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з Кракова, захопили міста Перемишль і Ярослав.
Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9 листопада 1918 р. У ній проголошува­лося створення демократичної держави, де не буде націо­нального поневолення та соціального гніту, де забезпечува­тиметься усім рівність перед законом, вибори усіх ступенів здійснюватимуться на основі загального, рівного, прямого, таємного і пропорційного виборчого права, а основною і керівною силою держави будуть робітники і селяни. Одразу ж після досягнення військово-політичної стабільності передбачалося скликати парламент, який повинен був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі землі перейшли б у власність малоземельних та безземель­них селян. Метою робітничого законодавства проголошува­лося встановлення 8-годинного робочого дня, соціальне забезпечення тощо. Проте реалізувати на практиці проголошену програму заважали різні обставини [18, 184].
За складних військово-політичних обставин 13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада прийняла тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. (Див. додаток Г.2). У той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду).
Отже, у листопаді 1918 р. західноукраїнська державність стала фактом. У проголошених кордонах Західноукраїнська Народна Республіка займала територію близько 70 тисяч квадратних кілометрів, 71 % населення становили українці. Проте фактично влада Державного секретаріату поширюва­лася тільки на переважну частину Східної Галичини. З самого початку Західноукраїнська Народна Республіка опи­нилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що суттєво позначалася на внутріш­ньому курсі держави [19, 425].
4 січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української Національної Ради з функціями колективного президента держави. Виділ призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р.
Реорганізація Української Національної Ради та Держав­ного секретаріату не прискорила реалізації головних пере­творень. Щоправда, 15 лютого 1919 р. був прийнятий важливий закон “Про державну мову” (проголошува­лося право національних меншин спілкуватися з адмі­ністрацією на місцях своїми рідними мовами), однак земельна реформа відкладалася. За таких умов зростала суспільно-політична активність трудящих, передусім селянства, що вимагало негайного розв’язання аграрного питання шляхом розподілу поміщиць­кої землі.
Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво Західноукраїнської Народної Республіки до прискорення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи. Головною її метою було визнано наділення землею малоземельного і безземельного селянства на правах приватної власності. У зв’язку з цим проголошува­лася експропріація й перехід у земельний фонд Західно­української Народної Республіки для подальшого розподілу земель поміщиків, монастирів, єпископів, церков, приватних фундацій і установ [20, 141-142].
Фактично вирішувалося тільки одне ключове завдання, а саме: здійснювалася ліквідація великого земле­володіння. Звичайно, це було революційним актом, проте втілити в життя закон уряд Західноукраїнської Народної Республіки не встиг через польський наступ.
15 квітня 1919 р. вийшов також закон про Сейм як законодавчий орган Західноукраїнської Народної Республіки. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національних груп і відповідне відображення в Сеймі рівня політичної свідомості мас, однак не був реалізований з тих же причин, що й закон про аграрну реформу.
Отже, загалом внутрішня політика Західноукраїнської Народної Республіки характеризувалася непослідовністю в реалізації проголошених завдань, що спричинялося до соціально-політичного розмежування в суспільстві і негатив­но впливало на обороноздатність в умовах війни.
Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату здійснювалася у двох головних площинах: 1) стосунки з Українською Народною Республікою; 2) справа визнання Західноукраїнської Народної Республіки іншими державами, передусім Антантою [21, 33-34].
Історичний досвід Західноукраїнської Народної Республіки актуальний і сьогодні, коли національне, демократичне й державне відродження України залежить від єдності усіх творчих сил українського народу.
ВИСНОВКИ
З перших днів національно-демократичної революції в Україні відбувалося згуртування національних сил, і це  привело до виникнення загально-українського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух – Української Центральної Ради.
Розпочавши свою діяльність з нечисленної групи відомих діячів українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент. Її вплив далеко переважав вплив рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися, головним чином, на частину міського населення і неукраїнізовані підрозділи армії.
Центральна Рада намагалася спрямувати розвиток револю­ції в цивілізоване, демократичне русло. Цій меті було підпорядковане і формування організаційних структур та прийняття відповідних законів:
10 (23) червня 1917 р. Центральна Рада прийняла І-й Універсал, який проголосив автономію України. Одночасно з проголошенням Універсалу розпочалося створення національного уряду – Генерального секретаріату на чолі з Володимиром Кириловичем Винниченко.
3 (16) липня 1917 р. Центральна Рада проголосила ІІ-й Універсал, який передбачав поповнення представниками національних меншин та перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України.
7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила ІІІ-й Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах 9-ти українських губерній. В Україні проголошувались: демократичні права та свободи, надання національним меншинам національно-персональної автономії тощо.
9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV-й Універсал, який проголошував УНР незалежною самостійною державою. Відбулося створення інституту президентства.
У тих екстра­ординарних умовах необхідно було насамперед створювати тве­рду державну владу, необхідні державні інститути, передусім національну армію. З цим завданням Центральна Рада не впо­ралась, її авторитет до осені 1917 р. упав через політику, побудовану на ілюзіях та помилках.
Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського та сім з половиною місяців існування Української держави з більш або менш твердою вла­дою показують, як далеко могла б піти Україна вперед, якби їй вдалося вирватися з революційного потоку як самостійній дер­жаві. За коротке існування Української держави їй вдалося зна­чно просунутися саме там, де було можливе ефективне державне будівництво. Це, насамперед, зовнішня політика, результатом якої стало визнання України безліччю держав Європи, підписання мирного договору з Росією, ведення мирних пе­реговорів про розмежування територій. П. Скоропадський тримав всю повноту влади у державі. Українська революційна демократія не пі­шла на співробітництво з новими організаційними державними структурами, ста­ла до них в опозицію, а найбільш радикальні сили її на чолі з В. Винниченком почали підготовку повстання.
15 грудня 1918 р. влада в Україні перейшла до рук Директо­рії, яка проголосила відновлення Української Народної Республі­ки на основі трудового принципу. Він полягав у тому, що вища влада в УНР повинна була належати Трудовому конгресу, а на місцях перебувати в руках трудових рад. Виборчим правом наділялись тільки трудящі. При цьому незрозуміло було, як провести межу між трудящими та експлуататорами. Директорія утворила со­ціалістичний уряд України на чолі з українським соціал-демо­кратом В. Чеховським і ухвалила рішення про скликання Тру­дового конгресу.
Непослідовність у діях Директорії вирішила її долю: вона проіснувала до кінця 1919 р. По суті діяльність Директорії звелася до прокладання шляху в Україну більшовицькій владі. Перипетії боротьби були пов’язані переважно з соціаль­ною перебудовою життя.
Що ж стосується ЗУНР, уже в перший день свого існування молода Західно­українська Народна Республіка була втягнена у війну з поляками, яким в Австро-Угорській імперії належала майже вся адміністративна влада на українських землях Галичини. Не хотіли вони позбутися колоніальних зазіхань. Проголо­сивши свою владу на всіх західноукраїнських етнічних землях, забезпечити виконання цього законного права молода держава не мала сили. Довговікова розчленованість між чужими державами – одна з найбільших історичних кривд українського народу – і тут зіграла свою фатальну роль. Розірвані поміж сусідами, віками пригноблювані, принижувані, виснажувані духовно, українці не могли одразу піднятися до розуміння своєї політичної волі, зрештою – історичного призначення на цій землі, до розуміння того, що і вони мають право на повноцінне, цивілізоване життя, і тому їхній святий обов’язок – збудувати свою незалежну національну державу, у якій були б зібрані всі етнографічні землі України. Історичний досвід Західноукраїнської Народної Республіки актуальний і сьогодні, коли національне, демократичне й державне відродження України залежить від єдності усіх творчих сил українського народу.
Дати оцінку національно-демократичній революції непросто. Можна конс­татувати поразку Центральної Ради, гетьманського режиму, Ди­ректорії і дійти висновку про незрілість, неготовність українсь­кої нації в цих умовах до самостійного державного життя та творення організаційних структур; мож­на вказати на цілий ряд зовнішніх обставин, які перешкодили утворенню незалежної української держави. На наш погляд, результат, підсумок національної революції в Україні бачиться в іншому – у відродженні нації.
За кілька революційних років українці пройшли шлях, який інші нації у процесі самосвідомості проходили за десятиліття, цьому сприяла й політична, і соціальна, і національно-визвольна боротьба. Якщо на початку революції переважали федеративно-автономістські лозунги, то під кінець громадянської війни це були самостійницькі лозунги.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ