На думку Е. Еріксона, кожної стадії розвитку притаманні очікування суспільства, які індивід може виправдати або не виправдати, і тоді він або включається в суспільство, або відкидається ним. Ця ідея Е. Еріксона лягла в основу виділення ним ступенів, стадій життєвого шляху. Для кожної стадії життєвого циклу характерна специфічна задача, яка висувається суспільством. Однак рішення задачі, згідно з Е. Еріксоном, залежить як від вже досягнутого рівня розвитку людини, так і від загальної духовної атмосфери суспільства, в якому цей індивід живе.
Завдання раннього віку - боротьба проти почуття сорому і сильного сумніву у своїх діях за власну незалежність і самостійність.
Завдання ігрового віку - розвиток активної ініціативи і в той же час переживання почуття провини і моральної відповідальності за свої бажання.
У період навчання в школі постає нове завдання - формування працьовитості та вміння користуватися зі знаряддями праці, чому протистоїть усвідомлення власної невмілість і непотрібності.
У підлітковому і ранньому юнацькому віці з'являється завдання першого цільного усвідомлення себе і свого місця в світі; негативний полюс у вирішенні цього завдання - невпевненість у розумінні власного "Я" ("дифузія ідентичності").
Завдання кінця юності і початку зрілості - пошук супутника життя і встановлення близьких дружніх зв'язків, що долають почуття самотності.
Завдання зрілого періоду - боротьба творчих сил людини проти відсталості і застою.
Період старості характеризується становленням остаточного цільного уявлення про себе, свій життєвий шлях на противагу можливого розчарування в житті і наростаючого розпачу.
Стадії життєвого шляху особистості за Е. Еріксоном:
Дитинство: Довіра - недовіра
Ранній вік: Автономія - сумнів, сором
Шкільний вік: Досягнення - неповноцінність
Підлітковий вік: Ідентичність - дифузія ідентичності
Молодість: Інтимність - ізоляція Зрілість:
Творчість - застої застої
Старість: Інтеграція - розчарування в житті
Рішення кожної з цих завдань , за Е. Еріксоном, зводиться до встановлення певного динамічного співвідношення між двома крайніми полюсами. Розвиток особистості - результат боротьби цих крайніх можливостей, яка не згасає при переході на наступну стадію розвитку. Ця боротьба на новій стадії розвитку пригнічується рішенням нової, більш актуального завдання, але незавершеність дає про себе знати в періоди життєвих невдач. Досягається на кожній стадії рівноваги знаменує собою придбання нової форми егоідентичності і відкриває можливість включення суб'єкта в більш широке соціальне оточення.
Перехід від однієї форми егоідентичності до іншої викликає кризи ідентичності. Кризи, за Е. Еріксоном, - це не хвороба особистості, не прояв невротичного розладу, а "поворотні пункти", "моменти вибору між прогресом та регресом, інтеграцією і затримкою".
Психоаналітична практика переконала Е. Еріксона в тому, що освоєння життєвого досвіду здійснюється на основі тілесних вражень дитини. Саме тому таке велике значення він надавав поняттям "модус органу" і "модальність поведінки". Поняття "модус органу" визначається Е. Еріксоном слідом за 3. Фрейдом як зона концентрації сексуальної енергії.
Орган, з яким на певній стадії розвитку пов'язана сексуальна енергія, створює певний модус розвитку, тобто формування домінуючої якості особистості. Зони та їх модуси, підкреслює Е. Еріксон, знаходяться в центрі уваги будь-якої культурної системи виховання дітей, яка надає значення раннього тілесного досвіду дитини. На відміну від 3. Фрейда, для Е. Еріксона модус органу - лише первинна точка, поштовх для психічного розвитку. Коли суспільство через різні свої інститути (сім'я, школа тощо) надає особливого значення даного модусу, то відбувається "відчуження" його значення, відрив від органу і перетворення в модальність поведінки. Таким чином, через модуси здійснюється зв'язок між психосексуальних і психосоціальним розвитком.
Особливість модусів, обумовлена розумом природи, полягає в тому, що для їх функціонування необхідний інший, об'єкт або людина. Так, в перші дні життя дитина (дитинство) "живе і любить через рот", а мати "живе і любить через свої груди". В акті годування дитина отримує перший досвід взаємності: його здатність "отримувати через рот" зустрічає відповідь з боку матері.
Для Е. Еріксона рот - фокус ставлення дитини до світу лише на самих перших щаблях його розвитку. Модус органу - "отримувати" відривається від зони свого походження і поширюється на інші сенсорні відчуття (зорові, слухові та ін), і в результаті цього формується психічна модальність поведінки - "вбирати".
Подібно 3. Фрейду, другу фазу дитячого віку Е. Еріксон пов'язує з прорізуванням зубів. З цього моменту здатність "вбирати" стає більш активною і спрямованою. Відчудження модусу проявляється у всіх видах активності дитини, витісняючи собою пасивне отримання.
Формування цієї першої форми егоідентичності, як і всіх наступних, супроводжується кризою розвитку. Його показники до кінця першого року життя: загальна напруга через прорізування зубів, зростаюче усвідомлення себе як окремого індивіда, ослаблення відношення "мати - дитина" у результаті повернення матері до професійних занять і особистим інтересам.
Ця криза долається легше, якщо до кінця першого року життя співвідношення між базовим довірою дитини до світу і базовим недовірою складається на користь першого. Ознаки соціальної довіри у немовляти виявляються у легкому годуванні, глибокому сні, нормальній роботі кишечника. До перших соціальних досягненень, згідно Е. Еріксону, відноситься також готовність дитини дозволити матері зникнути з поля зору без надмірної тривожності або гніву, оскільки її існування стало внутрішньою упевненістю, а її нова поява передбачуваним. Саме ця сталість, безперервність і тотожність життєвого досвіду формує у маленької дитини зародкові почуття власної ідентичності.
Е. Еріксон виявив у різних культурах різні "схеми довіри" і традиції догляду за дитиною. В одних культурах мати проявляє ніжність дуже емоційно, годує немовля завжди, коли він плаче або вередує, не сповиває його. В інших же культурах, навпаки, прийнято туго сповивати, дати дитині покричати і поплакати, "щоб його легені були сильнішими". Останній спосіб догляду, на думку Е. Еріксона, характерний для російської культури. Це пояснюється, як вважає Е. Еріксон, особливою виразністю очей російських людей. Туго сповита дитина, як це було прийнято у селянських сім'ях, має основний спосіб зв'язку зі світом - через погляд. У цих традиціях Е. Еріксон виявляє глибокий зв'язок з тим, яким суспільство хоче бачити свого члена.
Друга стадія розвитку особистості, за Е. Еріксоном, полягає у формуванні та відстоюванні дитиною своєї автономії та незалежності. Вона починається з того моменту, як дитина починає ходити. На цій стадії зона отримання задоволення пов'язана з анусом. Анальна зона створює два протилежних модусу - модус утримання і модус розслаблення. Суспільство, надаючи особливого значення привчанню дитини до охайності, створює умови для домінування цих модусів, їх відриву від свого органу і перетворення в такі модальності поведінки, як збереження і знищення. Боротьба за "сфінктерних контроль" у результаті надавання йому значення з боку суспільства перетворюється на боротьбу за оволодіння своїми руховими можливостями, за утвердження свого нового, автономного "Я". Зростаюче почуття самостійності не повинне підривати сформованої бази довіри до світу.
Контроль з боку батьків дозволяє зберегти це почуття через обмеження зростаючих бажань дитини вимагати, привласнювати, руйнувати, коли він як би перевіряє силу своїх нових можливостей. Ці обмеження, у свою чергу, створюють основу для негативного почуття сорому і сумніву. Поява почуття сорому, на думку Е. Еріксона, пов'язане з виникненням самосвідомості, бо сором припускає, що суб'єкт повністю виставлений на загальний огляд, і він розуміє своє становище. Боротьба почуття незалежності проти сорому і сумніву призводить до встановлення співвідношення між здатністю працювати з іншими людьми і наполягати на своєму, між свободою самовираження і її обмеженням. У кінці стадії складається рухлива рівновага між цими протилежностями. Воно буде позитивним, якщо батьки і близькі дорослі не будуть, керуючи дитиною надмірно, придушувати його прагнення до автономії.
Модуси вторгнення і включення створюють нові модальності поведінки на третій, інфантильно-генітальної стадії розвитку особистості. У З. Фрейда ця стадія носить назву фалічної, або Едіпової. На думку Е. Еріксона, інтерес дитини до своїх геніталій, усвідомлення своєї статевої приналежності і прагнення зайняти місце батька (матері) у відносинах з батьками протилежної статі - лише окремий момент розвитку дитини в цей період. Дитина жадібно і активно пізнає навколишній світ в грі, створюючи уявні, моделюючі ситуації, дитина разом з однолітками освоює систему відносин між людьми в процесі виробництва.
У результаті цього у дитини формується бажання включитися в реальну спільну з дорослими діяльність, вийти з ролі маленького. Але дорослі залишаються для дитини всемогутніми і незбагненними. У цьому клубку суперечностей повинні сформуватися якості активної підприємливості та ініціативи.
Агресивна поведінка дитини неминуче тягне за собою обмеження ініціативи і поява почуття провини і тривожності. Так, за Е. Еріксоном, закладиваются нові внутрішні інстанції поведінки - совість і моральна відповідальність за свої думки і дії. Саме на цій стадії розвитку, як ні на якій інший, дитина готова швидко й жадібно вчитися.
Четверту стадію розвитку особистості, яку психоаналіз називає "латентним" періодом, а Е. Еріксон - часом "психосексуального мораторію", характеризує певна дрімучість інфантильною сексуальності і відстрочка генітальної зрілості, необхідна для того, щоб майбутній доросла людина навчився технічним і соціальних основ трудової діяльності. Школа в систематичному вигляді долучає дитину до знань про майбутню трудову діяльность, передає в спеціально організованій формі "технологічній"-з культури, формує працьовитість.
Небезпека, що чатує на дитину на цій стадії, полягає у почуттях неадекватності та неповноцінності. На думку Е. Еріксона, "дитина в цьому випадку переживає відчай від своєї невмілісті у світі знарядь і бачить себе приреченим на посередність або неадекватність". Якщо в сприятливих випадках фігури батька і матері, їх значущість для дитини відходять на другий план, то при появі почуття своєї невідповідності вимогам школи родина знову стає притулком для дитини.
Е. Еріксон підкреслює, що на кожній стадії розвивається людина повинна приходити до життєво важливого для нього почуття власної спроможності, і його не повинна задовольняти безвідповідальна похвала чи поблажливе схвалення. Його егоідентичності досягає реальної сили лише тоді, коли він розуміє, що його досягнення виявляються в тих сферах життя, які значимі для даної культури.
П'яту стадію у розвитку особистості характеризує найглибша життєва криза. Дитинство підходить до кінця. Завершення цього великого етапу життєвого шляху характеризується формуванням першої цільної форми егоідентичності. Три лінії розвитку призводять до цієї кризи: бурхливий фізичний ріст і статеве дозрівання ("фізіологічна революція"); заклопотаність тим, "як я виглядаю в очах інших", "що я собою представляю"; необхідність знайти своє професійне покликання, яке відповідає придбаним умінням , індивідуальним здібностям і вимогам суспільства. У підлітковій кризі ідентичності знову постають всі пройдені критичні моменти розвитку. Підліток тепер повинен вирішити всі старі завдання свідомо і з внутрішньою переконаністю, що саме такий вибір значущий для нього і для суспільства. Тоді соціальна довіра до світу, самостійність, ініціативність, освоєні вміння створять нову цілісність особистості.
Юнацький вік - найбільш важливий період розвитку, на який припадає основна криза ідентичності. За ним слідує або знаходження "дорослої ідентичності", або затримка у розвитку, тобто "дифузія ідентичності".
Інтервал між юністю та дорослим станом, коли молода людина прагне (шляхом спроб і помилок) знайти своє місце в суспільстві, Е. Еріксон назвав "психічним мораторієм". Гострота цієї кризи залежить як від ступеня вирішенності більш ранніх криз (довіри, незалежності, активності та ін), так і від всієї духовної атмосфери суспільства. Непереборна криза веде до стану гострої дифузії ідентичності, становить основу соціальної патології юнацького віку.
Становлення его-ідентичності дозволяє молодій людині перейти на шосту стадію розвитку, зміст якої - пошук супутника життя, бажання тісної співпраці з іншими, прагнення до близьких дружніх зв'язків з членами своєї соціальної групи. Молода людина не боїться тепер втрати свого "Я" і знеособлення.
Досягнення попередньої стадії дозволяють йому, як пише Е. Еріксон, "з готовністю і бажанням змішувати свою ідентичність з іншими". Основою прагнення до зближення з оточуючими служить повне оволодіння головними модальностями поведінки. Вже не модус якогось органу диктує зміст розвитку, а всі розглянуті модуси підпорядковані новому, цілісному утворенню егоідентичності, що з'явився на попередній стадії. Молодий чоловік готовий до близькості, він здатний віддати себе співпраці з іншими в конкретних соціальних групах і володіє достатньою етичною силою, щоб твердо дотримуватися такої групової приналежності, навіть якщо це вимагає значних жертв компромісів.
Небезпека ж цієї стадії представляє самотність, уникнення контактів, що вимагають повної близькості. Таке порушення, на думку Е. Еріксона, може вести до гострих "проблем характеру", до психопатології. Якщо психічний мораторій триває і на цій стадії, то замість почуття близькості виникає прагнення зберегти дистанцію, не пускати на свою "територію", у свій внутрішній світ. Існує небезпека, що ці прагнення можуть перетворитися на особистісні якості - в почуття ізоляції і самотності. Подолати ці негативні сторони ідентичності допомагає любов. Е. Еріксон вважає, що саме по відношенню до молодої людини, а не до юнака і тим більше до підлітка, можна говорити про "істинної генітального". Е. Еріксон нагадує, що любов не повинна розумітися тільки як сексуальний потяг, посилаючись на фрейдівське розрізнення "генітальної кохання" і "генітальної любові". Е. Еріксон вказує, що поява зрілого почуття любові і встановлення творчої атмосфери співпраці в трудовій діяльності готують перехід на наступну стадію розвитку.
Сьома стадія розглядається як центральна на дорослому етапі життєвого шляху людини. За Е. Еріксоном, розвиток особистості триває протягом усього життя. Розвиток особистості триває завдяки впливу з боку дітей, яке підтверджує суб'єктивне відчуття своєї потрібності іншим. Продуктивність і породження (продовження роду) як головні позитивні характеристики особистості на цій стадії реалізуються в турботі про виховання нового покоління, в продуктивної трудової діяльності і в творчості. У все, що робить людина, він вкладає частку свого "Я", і це призводить до особистісного збагачення. "Зріла людина, - пише Е. Еріксон, - потребує того, щоб бути потрібним, і зрілість потребує керівництва та заохоченні з боку своїх нащадків, про які необхідно піклуватися". При цьому мова необов'язково йде тільки про власних дітей.
Навпаки, в тому випадку, якщо складається несприятлива ситуація розвитку, з'являється надмірна зосередженість на собі, що призводить до відсталості і застою, до особистісного спустошення. Такі люди часто розглядають себе як своє власне і єдине дитя. Якщо умови сприятливі для такої тенденції, то настає фізична і психологічна інвалідизація особистості. Вона підготовлена усіма попередніми стадіями, якщо співвідношення сил в їх течії складалося на користь неуспішного вибору. Прагнення до турботи про інше, творчий потенціал, бажання творити речі, в які вкладена частинка неповторної індивідуальності, допомагає подолати можливе формування самопоглинання.
Восьма стадія життєвого шляху характеризується досягненням нової завершеної форми егоідентичності. Тільки в людині, яка якимось чином проявила турботу по відношенню до людей і речей і пристосувалася до успіхів і розчарувань, невід'ємних від життя-тільки в неї поступово дозріває плід всіх семи стадій - цілісність особистості. Е. Еріксон відзначає кілька складових такого стану душі: це все зростаюча особистісна впевненість у своїй прихильності до порядку і осмисленості; це любов людської особистості як переживання світового порядку і духовного сенсу прожитого життя, незалежно від того, якою ціною вони досягаються; це прийняття свого життєвого шляху як єдино належного і не потребує заміни; це нова, відмінна від попередньої, любов до своїх батьків; це приязне ставлення до принципів минулих часів і різної діяльності в тому вигляді, як вони виявлялися в людській культурі. Володар такої особистості розуміє, що життя окремої людини є лише випадковий збіг єдиного життєвого циклу з єдиним відрізком історії, і перед обличчям цього факту смерть втрачає свою силу. Мудрий індіанець, справжній джентльмен і сумлінний селянин повною мірою поділяють цей підсумковий стан особистісної цілісності і впізнають його один в одного.
На цій стадії розвитку виникає мудрість, яку Е. Еріксон визначає як відсторонений інтерес до життя як такого перед лицем смерті. Навпаки, відсутність цієї особистісної інтеграції веде до страху смерті. Виникає відчай, бо занадто мало залишилося часу, щоб почати життя спочатку і по-новому, щоб спробувати досягти особистісної цілісності іншим шляхом. Цей стан можна передати словами російського поета В. С. Висоцького: "Вам вічним холодом і льодом скувало кров від страху жити і від передчуття смерті".
У результаті боротьби позитивних і негативних тенденцій у вирішенні основних завдань протягом епігенеза формуються основні "чесноти" особистості. Але оскільки позитивні почуття завжди існують і протистоять негативним, то і "чесноти" мають два полюси.
Література
Еріксон Е. Ідентичність: юність і криза / Пер. з англ.; заг. ред. і предисл. А. В. Толстих. - М.: Прогрес, б.г. (1996).
Еріксон Е. Г. Дитинство і суспільство / Пер. [З англ.] І наук. ред. А. А. Алексєєв. - СПб.: Літній сад, 2000.
Еріксон, Е. Г. Молодий Лютер. Психоаналітичне історичне дослідження / Ерік Г. Еріксон; Пер. з англ. А. М. Карімского. - М.: Московський філософський фонд «Медіум», 1996. - 560 с.
Елкінд Д. Ерік Еріксон і вісім стадій людського життя / [Пер. с. англ.] - М.: Когіто-центр, 1996.