Е. Горний, у своїй праці аналізує загально прийняте визначення про семіотику, як про науку про знаки і знакові системи, ставлячи запитання самому собі: «Хто встановлює ці відмінності між знаками і не-знаками?..., якщо достеменно відомо, що ці знаки існують і що ми знаємо, що таке знаки», тобто існує багато умовностей, котрі і визначають, коли і як розглядати речі, як знаки. Він звертає нашу увагу на детальний огляд Концепції Пірса, котрий у праці «Питання, що стосуються здібностей, що приписують людині», обґрунтував те, що ми:
1. не маємо здібностей до інтуїції, усі знання витікають із раніше отриманих знань;
2. не маємо здібностей до інтроспекції, все наше знання про внутрішній світ виводиться гіпотетично розмірковуванням на основі спостережень зовнішніх речей;
3. ми не можемо мислити без посередництва знаків.
Звідси, на думку ученого, загальні поняття семіотики неможливо точно визначити без посередництва знаків.
« Знаки – це своєрідний універсальний посередник між людським розумом і світом».
Отже, це реалія, де знак розкладається на означник, означуване та відношення між ними, а також цьому сприяє знакова ситуація: за яких умов щось ми сприймаємо як знак, тобто семіотично?, чи щось сприймається у його подвійності?, де наявний акт вибору: використовувати щось у ролі знака чи ні
отже, знакову ситуацію визначають не властивості сприйнятого предмета, а стан сприймача
Для Ролана Барта, семіологія (франц. варіант вимови поняття розуміння семіотики – рад. мовна школа ), відіграє роль своєрідної «пригоди», тобто пригоди, що має статися (що йде від Означувального). На його думку – це особистісна, проте зовсім не суб’єктивна пригода, адже у ній здійснюється, якщо не самовираз, то зміщення суб’єкта, котре відбувається у 3 етапи:
1. здивування від першого, історичного, враження розуміння семіології, як науки.
Де, у відповідністю з тезою Соссюра, котрий намагався надати науковий зміст викриттю дрібнобуржуазних міфів, котрі до тих пір декла-рувалися, як «на місці»: «Семіологія – виступає, як тонкий аналіз смислових процесів, за допомогою яких буржуазія видає свою історично визначену класову належність за щось природно-загальне».
Ролан Барт, знову ж таки виступає проти розуміння семіотики, як науки, котра далека від політичної заангажованості, він виступає за співпрацю строгих наукових досліджень і дотримання принципу взаємопроникності семіології і політики.
Науковець звертає нашу увагу, що лише в 1956 р. семіологія змінилась, її історія ніби була заполонена сферою часу, проте він говорить, що будь-яка критика, навіть якщо вона не бажає говорити про свою необхідність, має бути тільки семіологічною, і навіть аналізувати ідеологічний зміст самої семіології можливо лише семіологічним шляхом.
Тепер, є зрозумілим, на перший погляд абсурдне, твердження Е. Горного: « Семіотика – це те, що люди, котрі називають себе семіотиками, називають семіотикою». Справді, визначником семіотики, може бути людина, котра так чи інше орієнтується у цій сфері, адже навіть об’єктом семіології може бути будь-що… Тобто, семіологія – це сфера інваріантного розуміння речей, знаків у світі. Скільки наукових думок – стільки і тверджень.
2. наука, або ж науковість, котра надає задоволення від системності. У пе-ріод з 1957 по 1963 рр. з’являються наукові статті Греймаса, Еко, встановлюється зв'язок з учених старшого покоління, такими як Якобсон, Бенвеніст з молодшими колегами Бремон, Мец. Створюються Асоціація і «Міжнародний журнал з семіології». Саме в цей час пік розвитку семантики.
Знову ж таки, Горний Е. звертає нашу увагу на те, що знаком семіотичної орієнтації наукової роботи є використання прийнятої семіотичної термінології /знак, код, сігніфікація, семіозис тощо/ включно з посиланнями на інші семіотичні праці, такі, котрі називає у своїй праці Ролан Барт:
Пропп, відкритий за посередництвом Леві-Стросса, дозволив всерйозно докласти семіологію до літературного об'єкту - розповіді;
Юлія Крістева, ввела нові поняття параграматизму та інтертекстуальності;
Дерріда піддав потужному зрушенню саме поняття знака, виступивши з ідеєю відтермінування означувального, розпорошення структур;
Фуко піддав знак ще більш серйозного суду, визначивши його конкретної-історичне місце в минулому;
Лакан дав закінчену систему членування суб'єкта, без якої наука приречена на сліпоту і німоту в питанні про те місце, звідки вона говорить;
«Тель кель» зробив унікальну донині спробу помістити всі ці перетворення в марксистську перспективу діалектичного матеріалізму.
3. етап тексту. Ролан Барт, звертає нашу увагу на те, що потрібно відмовитись від структурних моделей і звернутися до практики Тексту з його безкінечними відмінностями. І, так, що таке Текст на думку дослідника?
Власне для нього семіотичне трактовування Тексту цілком відмінне від літературознавчого сприйняття тексту:
- це не є естетичним продуктом, а знаковою діяльністю;
- це не структура, а структурування;
- це не об’єкт, а праця і гра;
- це не є сукупність замкненість в собі знаків, що наділена змістом, котрий потрібно відновити, а простір, окреслений залишками смислових зворушень.
Власне, тут у розумінні Тексту, як знакової діяльності виникає проблема розуміння Тексту за Е. Горним:
- особиста думка в тексті неможлива, право на власну думку має тільки аналітик
- семіогонічний – проблеми семіозису, виникнення знакових структур з якоїсь не- або до-знакової реальності, що ототожнена з природою (життя, інстинкт, психіка, бажання)
- культурні акти розглядають в термінах постійної взаємодії, боротьби або діалогу між проблема – постійне зникання знакового
Справді, Текст ширше, ніж традиційний літературний твір. Тому, Ролан Барт надає цьому твердженню твердженню – роль аксіоми.
Е. Горний, додає до нього деякі уточнення, саме зазначає основні підходи, до запгальгного уявлення про Текст, що здійснюється через широке розуміння семіотики: такий підхід до тексту (текстом є будь-яка річ, яку ми розглядаємо семіотично), який концентрується на його знаковій природі і намагається пояснити або витлумачити його як феномен мови. Цими підходами є :
1. іманентний (з лат. immanens – властивий, притаманний), де. текст – самодостатнє і склдано організоване ціле, квазі просторова конфігурація, утворена формальними елементами різного рівня. Котрий здійснюється завдяки:
- ієрархії рівнів
- формальне породжує значення
- ієрархії елементів і відношення між ними трактуються як такі, що існують до будь-якої аналітичної процедури і незалежно від неї.
Реципієнт і аналітик тільки виявляють те, що міститься в тексті. Такий пі-дхід міститься у класичному структуралізмі, основними постулатами, якого є: «Структури, що лежать в основі тексту , несвідомі та об’єктивні іс-нують незалежно від спостерігача їх конституюють відмінності та опозиції - вони універсальні і виступають, як базові схеми або матриці, які визначають можливість дискурсивності та функціонування будь-яких утворень свідомості та організовані як мова, їх можна досліджувати методами семіотики як металінгвістики через заперечення свідомості і суб’єкта»
Мета структуралізму дистанціюватись від особистого ототожнення дослідника.
2. інтертекстуальний – відношення між текстами:
- весь світ – текст, семіотичний універсам містить у собі всі реальні та потенційні тексти
- текст складається з інших текстів
- основні поняття – відсилання і цитата
- пан-семіотизм зазнає фіаско, зіштовхуючись з проблемою не-знакової оеальності
- поява не референтного знака (відсилає до інших знаків), симулякра, котрий розмиває межі окремого тексту – тотальна відкритість тексту (Еко) – семантична пустота заповнюється читачем, що використовує різноманітні коди, тобто тексти якими він читає текст.
- світ втрачає сенс.
- текстуальна практика як гра і втеча від влади мови.
3. семіогонічний, вивчення вже самого семіозиса, тобто проблеми виникнення знакових структур із деякої не- чи до- знакової реальності. Ця реальність ототожнена з природою , що протиставлена культурі, і позначена, як «життя», «інстинкт», «психіка», «бажання», тощо.
На рівні інтертекстуальності можна говорити вже про розуміння тексту, як такого, через призму реконструкції суб’єктивної ситуації його породження.
Культура – вже-готове знання, частини якого кочують з одного тексту в інший, що утворює життя культури
Звідси, «Семіотика, – на думку Е. Горного, - перенесення метафори мови на будь-які немовні феномени»:
- розширення значень лінгвістичних термінів;
- метафоричний опис будь-чого в якості мови;
- семіотика і герменевтика, семіотика і центральна роль символічного апарату в людській діяльності, визнана іншими науками;
- семіотика як метанаука (металогіка – Пірс, металінгвістика – Єльмслев)
- піддисципліни семіотики прагматика, синтактика, …???
Е. Горний, також зазначає, що існує проблема речей, котра не є семіотичною проблемою, звідси випливає, що семіотика аж ніяк не здатна вирішити питання про середовище існування знаків, де є знак, котрий вже не мислиться як знак. Отже, семіотика не займається незнаковою дійсністю: не-знак, теж знак, тільки з негативним змістом.
Проте, дослідник визнає, що сферою семіотики є феномен знаковості, проте ця знаковість відносна, похідна від інших факторів (психологічних, культурних, соціальних).
Він подає 3 визначення поняття семіотики:
• за суб’єктом – те, що люди, які вважають себе семіотика ми, називають семіотикою
• за об’єктом. На його думку, семіотика – це засіб розгляду будь-чого в якості знаків і знакових систем, їх об’єктом є все, що означає, що у неї взагалі не має об’єкту.
Таким чином, семіотика - це засіб розгляду чого завгодно як знаків і знакових систем. її об'єктом є все, що означає, що у неї взагалі немає об'єкта (або, принаймні, немає свого специфічного об'єкта.
• за методом – семіотика застосовує лінгвіністичні методи до об’єктів, які не є природною мовою. Семіотика – це засіб розгляду будь-чого, як сконструйованого і функціонуючого, що подібне до мови. «У цій подібності – суть мови». Цікаво, що для дослідника усе є мовою: жести, система спорідненості тощо.
Е. Горний говорить, що існують філософські основи семіотики:
- семіотику створили логіка, математика і лінгвістика
- спільний світогляд – позитивізм у формі прагматизму, утилітаризму, біхевіоризму
- заперечення метафізики
- заперечення онтології і заміна її теорією та методологією пізнання
- заперечення само очевидності і пов’язаний з цим раціоналізм
- заперечення суб’єктивності і розгляд її як завади для об’єктивного наукового знання
- сильна концепція норми
- заперечення основних рис позитивізму, Е. Горним відповідно до постулатів Ф. Капре, котрий вивів свої ідеї:
* зняття опозицій суб’єкт/ об’єкт і розум/ матерія;
* признання свідомості-енергії буттєвим аспектом всесвіту;
*органічний, цілісний погляд на світ;
* прийняття інтуїції, як засобу пізнання;
* легімітізація містичного і паранормального досвіду.
Тобто, семіотика на думку Е. Горного – це обєктифікація, або самовираз розуму окремого типу. Це дуалістичний розум, або розум в структурі подвійності. Семіотика – апологічне твердження розуму, котрий відокремлений від реальності. Іншими словами, семіотика — це ключ до пізнання культури, де дана наука вже виступає ідеологією потрактування речей. Отже, критика семіотичного методу є водночас, на думку Е. Горного і критикою науки, що будується на принципах механістизму, позитивізму і виключення суб’єкта із пізнання сфери самого пізнання, ось чому ця наука і стала відображати передусім сферу теорії знаків та знакових систем.
Коротка довідка понять, викладених у працях Горного Е. і Барта Р.:
1. Семіóтика, або семіолóгія (від грец. σημειωτικός — такий, що має ознаки від грец. σημεῖον — знак, ознака, грец. σῆμα — знак) — наука, яка досліджує спосо-би передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському сус-пільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища куль-тури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Основи цієї науки були закладені ще представниками античної та середньовічної філософської думки. Основні принципи семіотики у XIX ст. сформулював американський філософ Чарльз Сандерс Пірс. У ХХ ст. семіотика набула лінгвістичного ухилу під впли-вом ідей лінгвістів Фердинанда де Соссюра та Луї Єльмслева, та філософського ухилу під впливом ідей американського філософа Чарльза Морріса.
Виділяються три розділи семіотики:
- синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;
- семантика (від грец. semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його смислом;
- прагматика (давньогрец. pragmatos — дія) — вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.
У сучасній науці виділяють декілька напрямів семіотичних досліджень.
Перший напрямок — біологічна семіотика, або біосеміотика. Цей напрямок займається вивченням систем сигналізації (комунікації) тварин, включаючи нижчих тварин та комах, тобто досліджує системи, засновані на природних знаках, або знаках, так чи інакше важливих для існування самого організму, тобто біологічно суттєвих (біологічно релевантних). (Ч. Хоккетт, США; М. І. Жинкін, СРСР).
Другий напрямок — етносеміотика. Це найбільш широкий напрямок, який містить декілька течій, одна з яких орієнтується на антропологію та етнографію, тобто вивчення переважно примітивних спільнот (Е. Холл, США; Клод Леві-Строс, Франція); друга течія — на соціальну психологію та інженерну психологію, тобто вивчення високорозвинених спільнот (Ж. Маторе, Франція; А. Чапаніс та ін., США); третя течія — на історію філософії та літератури (Р. Барт, М. Фуко та ін., Франція).
Третій напрямок — лінгвосеміотика — орієнтується на вивчення природної мо-ви з її стилістикою. Крім того, лінгвосеміотика досліджує інші суміжні знакові сис-теми, які:
- функціонують паралельно с мовою (наприклад, жести та міміка, що супро-воджують мову);
- компенсують мову (наприклад, виразна, стилістична інтонація; типографські шрифти);
- видозмінюють її функції та її знаковий характер (наприклад, художня мова).
В останні роки у зв'язку із бурхливим розвитком моделювання природної мови і появою різних типів штучних мов (інформаційних, інформаційно-логічних, мов програмування тощо) розширився і об'єкт лінгвосеміотики.
Четвертий напрямок — абстрактна семіотика — вивчає лише найбільш зага-льні властивості та відношення, що характеризують знакові системи, незалежно від їх матеріального втілення (Р. Карнап за рубежем; В. Б. Бірюков, Д. П. Горський, А. А. Зинов'єв, В. В. Мартинов та ін., СРСР). В рамках цього напрямку створюється найбільш абстрактна, логіко-математична теорія знакових систем.
2. іманентізм (від лат. immaneo - перебуваю в чому-небудь) - 1) переконання, що Вище буття цілком присутнє у світі, а не поза ним, 2) доктрини та концепції, які наполягають на виключенні трансцендентного з розгляду будь реальності. "Найлютіший ворог християнської думки є той імманентізм, якого сутність по-лягає в утвердженні тутешнього, земного як остаточного і безумовного. У чис-тому своєму вигляді він виражається в скоєному і повному запереченні позаме-жного. Для релігійної думки це відверте язичництво - порівняно мало небезпеч-но ...
3. інтерструктуралізм - методологія гуманітарних наук, яка намагається аналізу-вати певну специфічну галузь, наприклад, міфологію, як складну систему взає-мопов'язаних частин. Цей підхід виник в лінгвістиці завдяки роботам Ферди-нанда де Сосюра. Французькі інтелектуали знайшли для цього методу ширшу область застосувань, пристосувавши його до антропології, психоаналізу, літературознавства й архітектури. Таким чином структуралізм став не просто методом, а інтелектуальним рухом, який в 60-х роках XX-го століття прийшов на заміну екзистенціалізму. Окрім літературознавства існують структуралістські теорії у філософії науки, антропології та соціології. На думку Алісон Ассістер для структуралізму характерні чотири фундаментальні ідеї, з яких сформований «інтелектуальний тренд». По-перше, структура - це те, що визначає позицію кожного елемента в цілому, по-друге, кожна система на думку структуралістів має структуру. По-третє, структуралісти цікавляться структурними законами, які мають відношення радше до існування, ніж до змін. І, нарешті, структура - це та реальна річ, яка лежить під поверхнею чи видимістю значення.
4. герменевтика (грец. hermeneutike, від hermeneuo - роз'яснюю, тлумачу), екзеге-тика (грец. exegetike, від exegeomai - витлумачую), вчення про тлумачення текс-тів, переважно древніх, первинний сенс яких затемнений унаслідок їх давності або недостатньої збереженості джерел. Розуміння досягається граматичним дослідженням мови, вивченням історичних реалій і розкриттям натяків, смисл яких з часом зробився незрозумілим; конкретно-психологічними дослідженнями і розглядом закономірностей форми твору.
5. симулякри – знаки, що заміняють реальність.
6. семиозис – проблема виникнення знакових структур із деякої не- чи до- знако-вої реальності.
Коротка довідка відомих імен.
1. Ролан Барт (фр. Roland Barthes; 12 листопада 1915, Шербур - 25 березня 1980, Париж) - французький філософ-постструктуралістів і семиотик.
2. Юрій Михайлович Лотман (28 лютого 1922, Петроград — 28 жовтня 1993, Тарту) — радянський літературознавець, культуролог та семіотик. У праці «Структура літературного тексту» Лотман зосереджує увагу не на часовій структурі оповіді в художньому тексті, а на структурі просторовій. Ця просто-рова модель знайшла широке використання при літературознавчому аналізі на рівні тексту.
3. Альгірдас Жюльєн Греймас (Альгірдас Юліус Греймас, літ. Algirdas Julius Greimas; 9 травня 1917, Тула - 27 лютого 1992, Париж) - литовський та францу-зький лінгвіст, фольклорист і літературознавець.
4. Чарльз Сандерс Пірс (англ. Charles Sanders Peirce; 10 вересня 1839, Кембридж, Массачусетс - 19 квітня 1914, Мілфорд, Пенсільванія) американський філософ, логік, математик, основоположник прагматизму і семіотики. Ввів в філософію термін фанерон, запропонував концепцію тіхізма. У логіку - стрілку Пірса, в ка-ртографію - проекцію Пірса. Німецький філософ Апель назвав Пірса «Кантом американської філософії».
5. Луї Єльмслев – засновник глосематики, автор багатьох праць, в яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Він робить спробу створити загальну теорію мови. Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Усі знаки мови скла-даються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений називає фігурами. Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту. Однак зміст і вираження вжиті ним не в традиційному значенні. І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію і форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а фор-мою змісту є спосіб упорядкування ідей. Мову потрібно вивчати як форму. Ви-вчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою, а відповідні одиниці – плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні оди-ниці – кенемами.
6. Юлія Крістева (болг., 24 червня 1941, Слівен, Болгарія) - французька дослід-ниця літератури і мови, психоаналітик, письменниця, семиотик, філософ і ора-тор. Основоположник оригінальних теорій «революційного лінгвопсихоаналі-зу», інтертекстуальності, гено-і фено-тексту. Автор таких праць, як «Семіотика» (1969), «Революція поетичної мови» (1974), «Полілог» (1977) і основоположної статті «Руйнування поетики» (1967).
7. Жак Дерріда́ (Дерида, Деріда фр. Jacques Derrida$ *(15 липня 1930, Ель-Біар, Алжир — †9 жовтня 2004, Париж, Франція) — французький філософ алжирсь-кого походження, засновник деконструкції. Роботи Дерріда мали великий вплив на сучасну теорію літератури та філософію.
8. Мішель Фуко Поль (фр. Michel Foucault, 15 жовтня 1926, Пуатьє - 25 червня 1984, Париж) - французький філософ, теоретик культури і історик.
9. Жак Марі Еміль Лакан (фр. Jacques-Marie-Émile Lacan; 13 квітня 1901, Париж, Франція - 9 вересня 1981, там же) - французький філософ (фрейдист, структура-лісти, постструктуралістів) і психолог. Одна з найвпливовіших фігур в історії психоаналізу.
10. Tel Quel (Тель кель; фр. «Такий, який є») - французький авангардний літератур-ний і теоретичний журнал, ключове видання французької структуралістської школи, навколо нього також об'єдналася група інтелектуалів, письменників і поетів. Заснований французьким письменником Філіпом Соллерсом. і видавав-ся з 1960 по 1982 рік.