Лише наївні ще вірять, що насправді ми подорожуємо тільки тоді, коли фізично переміщуємось у географічному просторі. Тобто тоді, коли розбуджені чуття запевняють нас про реальність моменту. Коли властиве подорожньому часові напруження уваги конденсує живе досвідчування у насичене враження. Коли міцно вчеплені у час теперішній освоюємо для себе інший невідомий нам доти фрагмент світу. Однак ідеться про набагато делікатніші речі. Подорож, хоча без сумніву її можна накреслити картографічно і точно зазначити в календарі, виходить поза tempus praesens реальної мандрівки. І до того ж, сказати б, в обидва боки.
Адже кожна подорож починається від очікування, від якогось уявлення того, що ми хочемо побачити, про що хочемо дізнатись. Тому готуючись до поїздки, ми переносимось до якогось екзотичного "там", хоча ноги наші все ще в’язнуть в освоєному «тут». Вивчення описів, текстів, коментарів, пов’язаних з місцем, куди вирушаємо, перегляд фотографій, а особливо, захоплива мандрівка пальцем по карті (так, карти, карти насамперед!), – це ніщо інше, як креслення фігур у майбутньому часі. Ми знаємо таких, що нікуди не виїжджали, проте вони такі майстерні у вправлянні уяви, що їм видається, ніби були майже всюди. І важко сказати, чи таки не мають вони рації.
Отож, бувало десь там, у тій Італії…
І повернулись. Бо зрештою колись, рано чи пізно, завжди повертаємось. І вже подерті карти на місце поставлені. Торби, валізки, наплічники з неохотою розпаковані. Брудні речі з відразою до пральної машини вкинуто. Зранку на роботу змушено ідеться. Але це не означає, що проблеми, перед якою ставить нас подорож, уже немає. Ця проблема – назвати те, що сталося, оповісти собі ще недалекого в часі досвіду. Обрисувати його словом. Бо подорож, щоб набрати форми, щоб почати насправді значити, повинна так чи інакше бути розказана.
Саме так: реверсом уявленої подорожі є подорож згадувана. І я думаю, що та справжня подорож починається (починається втретє!) власне після повернення додому. Бо, по суті, тільки тепер, після приїзду, насправді треба її розпочати. Розпочати наново. По-іншому: тільки тепер потрібно урухомити працю подорожі, справжню працю над подорожжю. І немає у цьому твердженні нічого парадоксального чи дивного. Так стається через просту причину: під час подорожі ми надто близько до всього. Надто близько до світу, що перед нами, і надто близько до самих себе. А розуміння – це завжди справа дистанції.
Зрозуміти, що з нами сталося. Це не таке легке діло, як видається. Уже на самому початку з’являються сходи. Що я пам’ятаю? І як я пам’ятаю? Чому саме це, а не щось інше? Що в цій подорожі було важливим, а що другорядним?
<…>
Ідучи цією стежкою, я зненацька задав собі питання: що суттєвого залишилось у моїй пам’яті з кількох триваліших і коротших виїздів до Італії? Що я сам намірено запам’ятав чи, радше, що моя пам’ять захотіла без мого відома й згоди для мене зберегти? Ось тільки кілька образків випадково вибраних з більшого архіву. Оминаючи точну хронологію і обставини подій, я одразу входжу в середину доконаного минулого часу.
2.
Пам’ятаю…
Був уже пізній вечір, може година за північ. Найбільш відповідна пора. Найвідповідніша. Уже вкотре того дня я проходив коло венеційського Санта Марія деі Міраколі. Вдень костел нагадує шкатулку зі слонової кості. Тепер він світився у темряві. Спочатку я почув звуки. Знайомі. Так, без сумніву, це було Vespro… Несвідомо я приспішив кроки. Хвилину пізніше за поворотом я побачив легко причинені двері. Мутне світло, що просочувалось з них, освітлювало плити тротуару. Вода мірно хлюпотіла недалеко в каналі, глухий стукіт каблуків віддалявся в темряві. Було саме так, як мало бути. Я відхилив двері, на яких була приклеєна картка. Хтось написав: «Клуб класичної музики». Всередині – ані душі. Кілька столиків, кілька безладно розставлених крісел і стара канапа. Якась пародія на бар з кількома частково спорожненими пляшками і батареєю склянок. Невелике приміщення виглядало як запустіле, закинуте ательє. Або як декорація для кіно.
Хлопчина з’явився нізвідки. Немов би чекав на нас. Не здивував його пізній візит незнайомців, відразу запропонував вино, якусь перекуску. Келихи мали на собі тонкий шар пороху, печиво пам’ятало якщо не Монтеверді, то Верді напевно. Без зайвих вступів ми почали розмовляти. Про венеційську музику, бо ж про що тут говорити, в такому місці, з такими звуками в тлі. Ніколи раніше я не мав такого пронизливого відчуття западання у часі. Мало не фізичного зсування у минуле. Ми домовились на завтра, але завтра не сталось, вже не пам’ятаю через що. Пізніше я відсилав туди знайомих, але ніхто нічого не знайшов. Кілька років по тому я ще раз пішов у це місце. Але були там тільки глухо зачинені двері. І жодної картки. До сьогодні я не впевнений, чи сам це все не вигадав. Але те засохле печиво…
Пам’ятаю…
Порожні години, незначущі події, одуряюча банальність повсякдення. Нудьга подорожі. Смуток подорожі. Хто про це напише? Хто це визнає? Хто скине зі себе обмеження імперативу естетичної насолоди і розповість про ті хвилини подорожі, під час яких нічого не відбувається? А щось відбуватись мусить, навіщо ж людина покинула дім … До Венози слідами князя мадригалістів я приїхав у суботу, добряче вимучений тижневою їздою автобусами по Апулії. У неділю роблю собі вихідний. Марія Тереза і Франческо, власники невеликого готелику “L’Оraziano”, в якому я ночую, їдуть сьогодні відвідати родину, тож я маю давати раду сам. Тиняюся без мети містом, заходжу в крамницю з винами, переконуюсь, що на благородніші напої бракує грошей; на цвинтарному мурі читаю клепсидри, пізніше йду в бік потужних руїн абатства Св. Трійці. Довший відпочинок у високій траві з видом на кам’яний пейзаж.
Після опівдня через відсутність кращої ідеї влаштовуюсь навпроти замку. Сідаю в підсінні. Спершись на мур, з пристрастю антрополога недалеких світів я приглядаюсь до звичаїв місцевого населення. На ногах джинси другої свіжості. Стопи босі, покладені на край тротуару. Радше брудні. Сандалі поруч. Попиваю дешеве вино з паперової пачки – на щось дорожче грошей я вже не маю. Дивлюсь, але нічого не бачу. Не тому, що вино, а тому, що не хочу. Може легка втома. Здалеку замкові мури і тільки ці чужі ноги, що проходять коло мене в обидва боки. Немає вчора, немає завтра. Тепер зовсім мене не хвилює Джезуальдо да Веноза, замок ані його музейний вміст. Існує тільки ця мить, а цієї миті мені добре. Ще один ковток. У певний момент наді мною схиляються два стурбовані обличчя чоловіків, які, як підказує мені інтуїція, саме прямують до недалекого парку з метою спожити. «Sei povero, si?” Ти бідний, правда? Я вибухаю нервовим сміхом, вони швидко відходять. Від того часу мене не покидає думка, що ж мене так сильно розсмішило.
Пам'ятаю…
Саме полудень, пізній вересень. Ринкова площа в умбрійській Беваньї. Це тут Святий Франциск виголосив проповідь перед птахами. Але зараз не про святого і не про птахів нам ідеться. Зараз ідеться про те, що немає де сховатись. Бо головна площа в Беваньї майже повністю занурена в сонячний жар. Пустка гусне, повітря можна краяти ножем, і тільки цей один місцевий переконує про реальність моменту. Стільки я пам’ятаю і пам’ятати буду завжди. І ще та світлина, образ якої виникає, як тільки згадую про ту хвилину і ту спеку…
На першому плані гранений окраєць тіні. Він веде зір до фасаду катедри. В півциркульному порталі ледве видно обличчя ангела з рисами, що їх виїли сонце і час. Вище, праворуч композицію зрівноважує трифоріум. Ліворуч від дверей на землі стоїть пластикове відро. Об стіну спирається древко, напевно від щітки. У трикутнику гострого світла чоловік з мітлою в руках. Схоплений в момент замашистого руху. Має дещо короткаві зелені штани і сіру майку, що обтягує помітний живіт. Сива голова повертається за рухом рук. За ним його брат – тінь.
Світлина недобра. Як завжди на фотографіях зроблених без використання фільтру, затінений фрагмент затемний, простір у світлі – заясний. Перший план – чіткий, дальший – трохи розмитий. Але це не завада. Може на краще… Я не маю вдома іншої фотографії, в якій так сильно, просто фізично, був би присутній час. Не той знаний найкраще, що втікає зі швидкістю секундної стрілки. А той, що часом застигає під нашим поглядом. На світлині – я відчуваю – час існує в якомусь неописаному загущенні. Зафіксований момент, коли піщинка в клепсидрі затримується в її найвужчому місці. На мить.
3.
Я наводжу ці кадри з італійських подорожей загалом через дві причини.
По-перше, аби сказати, що без цих суб’єктивних домішок, подорож, навіть найкраще підготована, буде тільки множенням путівникових схем. Або декламацією (навіть найгарніших) книжкових описів. Книжкових, а отже не наших. Не йдеться, звичайно, про те, щоб не звертатись до розумних путівників, щоб силувати оригінальність. Радше про те, аби йдучи слідами (якщо такі є), довіритись також власному окові. Не гнати весь час (і в Італії!) за "пам’ятками", за "мальовничими місцями", за всією убогістю путівникових блискіток. Часом достатньо просто десь сісти, зупинитись, почекати. Бути відкритим на несподіванку, дозволити собі захопитись зненацька. Аби подорож була чимось більше, ніж переміщенням у просторі, повинна бути досвідом. Моїм досвідом. І то в повному значенні цього слова. Отже таким, що, як латинське experientia і польське doświadczenie, означає випробовування, і яке завжди буде пов’язане з ризиком: нерозуміння, банальності, розчарування. Але насамперед ідеться про такий різновид досвіду, без якого не можеш, не хочеш обійтися.
По-друге, всі ці викликані з пам’яті оповіді, попри те, що такі різні,по суті, стосуються одного. Говорять про цю делікатну матерію, з якої ми насправді зроблені. Про час. «Einmal ist keinmal,» – говорить один із героїв Нестерпної легкості буття. У цій фразі можна помітити й еротичний недосит, і наскрізь модерну релігію колекціонера вражень. Цілком всупереч до цього рефрену мені видається, що один раз – це той найважливіший раз. Бо власне один. Конфігурація обставин, що склалася власне у цей момент, саме у цю хвилину, зараз, трапляється один раз. Тільки раз. Тільки один раз! Можливо, все так, як проголошують різні мудрагелі, – все вже було. Добре, але мене при цьому не було, а те, що зараз, тут, у цьому часі, у цьому місці я є, змінює все. І радикально. Для мене змінює. І якщо глибше вдуматись в оте "тільки раз", в цю особливу свіцьку мантру, довше, ніж звичайно, пообертати її в пальцях, то з часом виявиться, що ця тривіальна формула втрачає нестерпну легкість черствої банальності, яку зазвичай їй приписують.
Адже насправді тільки образи і події, що мають інтенсивність подорожнього досвіду, наповнюють простір нашої пам’яті. Ми не маємо нічого окрім цих надрізів в тканині часу. Ніщо не є більш нашим, ніщо більше не утверджує нас в таємній ідіоматиці окремішнього існування. Решта – полуда. Або байка розуму, що мозольно складає ці особливі частки в оповідь, що постійно розпадається. Складає заради того, щоб не заникнути у ніщоті.
4.
Італійська подорож сьогодні – це щось між гризотою та екстазом. Гризота дуже реальна – бо скільки можна. Бо як тут побачити по-новому й оригінально щось, що було вже сотні разів по-різному висвітлене, сфотографоване й описане; як у цьому потужному хорі віднайти свій голос. Екстаз тільки потенційний – бо скільки ж можна. Бо гектари написаних сторінок, вагони світлин, всі ці витерті до болю кліше думок та образів дають тільки слабку обіцянку осяяння. Шальки в перманентній нерівновазі, але шукачів невхопного далі не бракує.
Одна з найнудніших банальностей, що стосується італійських подорожей, говорить, що все вже було. Що в цій реальності вже не можна нічого відкрити, що в своєму захопленні ми світимо світлом відбитим, що за кожним текстом стоїть інший, вже написаний текст, що кожна фотографія тільки повторює ракурси попередників, а факт, що ми про це не знаємо, нас не виправдовує.
Але це очевидна неправда. Один тільки найсвіжіший приклад: захоплива книжка Предрага Матвеєвіча "Інша Венеція". Приклад цей особливо влучний. Венеція, повторювали нам до нудоти, вже остаточно затоптана, а надмір словесних і фотографічних образів надійно покрив дешевою політурою живе, реальне місто. Вже нема як порядно померти в Венеції, бо вона сама – мертва. Однак книжка доводить інше. В оповіді Матвеєвіча труп ожив. Але, щоб здійснити цю операцію, потрібні були проникливий погляд і підкріплена знанням ідея. Подорожі навчають, але навчених. Треба було діаметрально змінити оптику: відійти ті кільканадцять метрів від Сан Марко, уважніше придивитись до мурів, щоб угледіти різноманітні рослинки, що живуть на їх тілі, глянути з філологічною чутливістю на назви венеційських хлібів або виплисти в лагуну, щоб знайти острів, де вмирають чайки. Після лектури книжки Матвеєвіча те саме вже ніколи не буде таке саме. І ми вже, на щастя, не муситимемо у Венеції тільки вмирати. Ця книжка вагомо свідчить, що все ще перед нами…
5.
Ролан Барт залишив нам прекрасний есей про італійський досвід Стендаля. Він розбирає в ньому на частини перші захоплення письменника всім італійським. Пише про два різні портрети Італії, які можна знайти в його записах, детально аналізує відмінності і напругу, що існує між його щоденниковими нотатками і романною брехнею. Але для нас найважливіший абзац, що розпочинає цей есей:
Кілька тижнів тому я недовго був в Італії. Увечері на вокзалі в Мілані було холодно, темно,брудно. Рушив потяг, на кожному вагоні висіла велика жовта табличка з написом Мілан-Лечче. Я почав мріяти: сісти до цього потягу, їхати цілу ніч і наступного ранку опинитися в далекому місці, наповненому світлом, солодкістю, спокоєм. Так я принаймні мріяв, і неважливо, де насправді знаходиться Лечче, де я ніколи не побував. Пародіюючи Стендаля, я міг би вигукнути: «Тож я побачу прекрасну Італію! Який же я шалений в мої літа!». Однак прекрасна Італія завжди десь далі, деінде.