Вход

Короткий огляд монографії Соломії Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі"

Доклад по культурологии
Дата создания: 03.03.2011
Автор: Гуркало Надія
Язык доклада: Украинский
Word, doc, 58 кб
Доклад можно скачать бесплатно
Скачать
Данная работа не подходит - план Б:
Создаете заказ
Выбираете исполнителя
Готовый результат
Исполнители предлагают свои условия
Автор работает
Заказать
Не подходит данная работа?
Вы можете заказать написание любой учебной работы на любую тему.
Заказать новую работу
        Соломія Павличко у монографії “Дискурс модернізму в українській літературі”, намагаючись з’ясувати поняття модернізму, пише: “Якщо оглянути українську літературу ХХ століття, то може здатися, що маємо справу з літературою без модернізму. Або з немодерною літературою немодерної нації. В ній немає постатей, співмірних за масштабом із Джеймсом Джойсом чи Альбером Камю, або руху, аналогічного “Молодій Польщі” не за назвою, а за внеском у національну літературу”.Дослідниця висловлює сумніви щодо існування українського модернізму, оскільки у численних працях словом “модерніст” (тим самим терміном, яким означають і Джойса, і Камю, і “Молоду Польщу”) називають десятки українських авторів, плюс ще більшій кількості приписують “елементи модернізму”. За звичай, ці означення не тлумачаться. С. Павличко обурюється тим, адже здається, ніби в уяві критиків існує певна концепція чи теорія модернізму, котра настільки очевидна, що навіть говорити про неї не варто. У дослідниці не виникає сумнівів, що між модернізмом Джойса й модернізмом “Молодої Польщі” небагато спільного. Ще менше спільного між ними й українським модернізмом, якщо припустити, що він справді існував”.На думку С. Павличко, “модернізм у мистецтві означав передовсім символізм, який можна розуміти в широкому й вузькому сенсі. У вузькому сенсі – це творчість групи французьких поетів – Мореаса, Лафорга та інших, у широкому – це естетика, яка будується на постулаті про те, що реальний світ є символічним відображенням певних ідей, і в цьому сенсі його представниками або предтечами є також Бодлер, Малларме, Рембо, Верлен. Окрім символізму, модернізм як мистецтво нової, антипозитивістичної орієнтації складали всі художні течії, які стверджували пріоритети мистецтва над мораллю, історією або реальністю взагалі (естетизм, декаданс, імпресіонізм, неоромантизм)”. С. Павличко вважає, що модернізм в українській літературі ХХ століття таки існував, але то не був єдиний модернізм, їх було кілька, і кожен мав свій зміст. “Очевидно, що модернізми 10-х, 20-х, 40-х і 60-х мали свої специфічні дискурси. Вод-ночас їх об’єднує певна тяглість естетичних завдань, художньої практики й теоретичної риторики, що можна довести на рівні інтертекстуальності”. Дослідниця дає свою дефініцію: “Модернізм – не група, не період, не школа, і тим більше не художній напрям, як-от символізм, неоромантизм, імпресіонізм, що останнім часом прагнуть доводити. Адже ці модернізми агнуть доводити. Адже ці модернізми були настільки слабкими й нерозвинутими в галузі теоретичного обґрунтування власної художньої практики, такою обмеженою була сама практика, така навколо самих “ізмів” існувала плутанина, що йти шляхом теоретичної розбудови одного з них post factum малоперспективно”.
          С. Павличко з’ясовує поняття модернізму так: “Терміном “модернізм” в українській літературній історії позначені різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежного змісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання й форми, ніж модернізм 10-х років. Модернізм 40-х, з яким пов’язані імена кількох письменників еміграції, досить критично настроєний щодо попередніх модернізмів. А поети нью-йоркської групи взагалі прагнули відмежуватися від усіх, у тому числі модерних українських досвідів і традицій”. На думку дослідниці, у поняття “модернізм” закладено розуміння модерності й естетичне ставлення до неї. Вона погоджується з думкою дослідників, що “модерність включає певні інтелектуальні рухи, політичні напрями й соціоекономічні тенденції та передбачає постановку оптимістичних соціальних цілей. Модерність, яку можна розпізнати вже на середину ХVІІ століття, будується на певності, що теперішнє відкриває безпрецедентну еру. Нова форма людської самосвідомості має вплинути на історію… Людська раціональність домінуватиме, підкоряючи ірраціональність, традицію й забобон, і, як наслідок, плануватиме й досягатиме прогресивних змін у всіх соціальних інституціях шляхом вільного волевияву…” Філософським підґрунтям модернізму є погляди Ф. Ніцше, і С. Павличко так окреслює його концепцію: “Модерність існує у формі бажання знищити те, що було раніше, в надії нарешті дійти до точки, яка може називатися справжнє теперішнє, точки народження, якою позначається нова подорож. …У такому визначенні модерністська історія в тексті Ніцше є діаметральними протилежностями”. Однак це тільки частина концепції Ніцше. Насправді взаємозв’язок між модерністю й історією набагато складніший. Заперечення минулого є не стільки актом забування, скільки критичної оцінки себе самого. “Люди й епохи, – писав Ніцше, – які служать життю в такий спосіб, судячи й знищуючи минуле, завжди становлять небезпеку і самі перебувають під загрозою””.“Отже, суть антитези “модерність – історія” Ніцше бачить у класичному парадоксі: слабший син убиває сильнішого батька. Ніцше розуміє, що від історії немає втечі, і модерність таким чином стає горизонтом історичного процесу. Його власний текст може бути хіба що черговим історичним документом”. С. Павличко узагальнює риси модернізму у світовій літературі і філософії: “Пошук літературою модерності у ХХ столітті означав загострену алієнацію від модерності, яка складається з “культу розуму, ідеалу свободи, визначеного в рамках абстрактного гуманізму, а так само орієнтації на прагматизм, культ дії й успіх… – ключові цінності тріумфальної цивілізації, заснованої середнім класом”. Саме ця алієнація лягла в основу певного типу мистецтва, що його називають модернізмом, рнізмом, за яким стоїть визначена філософія життя й творчості. Воно було засадничо неміметичним. “Фундаментальний принцип естетики до модерної ери полягав у тому, що мистецтво імітує життя, а тому в кінцевому підсумку перед ним підзвітне: мистецтво має говорити правду про життя, докладати зусиль, щоб воно стало кращим чи принаймні більш стерпним. Звичайно, завжди існували різноманітні думки на предмет того, якого роду імітацію вважати найбільш відповідною, про те, відображати реальне чи ідеальне, але базовий постулат, що мистецтво відображає життя, превалював на Заході від класичних часів до кінця вісімнадцятого століття, коли йому завдавали удару романтичні теорії уяви”. В модернізмі наративні й логічні моделі поезії змінилися сугестивними, амбівалентними образами й символами. Тоді ж традиційні наративні структури й причинно-наслідкові моделі оповіді в прозі відступили перед зображенням хаотичної й проблематичної природи суб’єктивного досвіду”. С. Павличко твердить, що модернізмом, як правило, називають літературу періоду між двома світовими війнами. Але не всю, а лише ту, що вписується в певну філософсько-художню схему. Література модернізму виникла як така, що була міцно пов’язана зі своїм часом і чітко відповідала реальному життю. У прагненні збагнути нову реальність митці відмовилися від принципів реалізму, що в нових обставинах виявився неадекватним методом. Почалися численні експерименти з формою. Т. С. Еліот замість наративного методу запропонував для модерного мистецтва міфологічний, що, на його думку, здійснив Джеймс Джойс. Міф мав стати основою єдності художнього тексту, яку модерністський твір часто втрачав у пошуку глибшого й ширшого відображення складності життя. Деякі критики модернізму вважали, що модернізм так ніколи і не досяг цієї єдності. Ще одна риса модернізму – небачена раніше самосвідомість літератури. Модернізм породив колосальну кількість критичних самопояснень письменників, журналів, які стояли на окреслених артистичних платформах, мистецьких груп, нових напрямів, естетичних теорій. Усі “батьки”англомовного модернізму – Т. С. Еліот, Езра Павнд, Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф були водночас відомими критиками. Багато з них мали претензії на професійне заняття філософією. Отже, „загальновідомо, що...”. Загальновідомо, що великий вплив на Кобилянську справив Ніцше, сама письменниця не раз згадує ім’я цього „лева, що сміється” у своїх текстах, багато міркувань, на які натрапляємо в художніх творах та листуванні, перебувають у діалозі з цим скульптором модерної свідомості. Це вагомий арґумент в устах тих, хто доводить модерність Кобилянської, ним послугувалася й Соломія Павличко у „Дискурсі модернізму”, доволі чітко розставивши Кобилянську та Лесю Українку по різні боки „ніцшеанських” барикад: першу – у лави апологетів німецького філософа, другу – у стрій його критиків (притому, що обидві – як, зрештою, й увесь загал тогочасних українських літераторів – на її думку, мали проНіцше знання доволі „неглибокі”). Як доводить Марко Павлишин, картина набагато складніша. Адже Кобилянська, попри симпатію до ідей Ніцше, виразно з ними полемізує, її не влаштовує абсолютна гегемонія волі.     Як висновує дослідник на підставіаналізу повісті „Царівна”, у Кобилянської „ніяке персональне волевиявлення не гарантує ніцшівського само-завершення”, у процесі будування себе має вагу й мимовільне – емоція, імпульс, зачудування. Збіг обставин, щаслива випадковість – те, що неможливо раціонально передбачити. І нарешті, інша особа, той близькийі єдиний Інший, завдяки якому можна досягти повноти самореалізації і наякого можна натрапити саме завдяки тому-таки щасливому випадкові. У книзі «Дискурс модернізму в русском літературі» Соломія Павличко розповіла про любовний зв'язок двох українських письменниць: Лесі Українки та Ольги ... - Саме це я ніколи не писала ... Есей «Моя Соломія Павличко »-тотальна психічна біль. Отже, в силу своєї природи (“об’єктивне вираження актуальності духу часу”) модернізм ніколи не може реалізуватися й вивершитися до кінця. Як зауважила Соломія Павличко, загальний дискурс модернізму включає в себе дискурс європеїзму, або західництва – “адже модернізм як інтелектуальна система завжди зорієнтований на Захід”13. При цьому іманентно властива модернізації “європеїзація” часто продукувала підозри щодо “наздоганяння” або/та ”вторинності” самого явища естетичного модерну початку 20 ст. в українській літературі порівняно з загальноєвропейським модерністським каноном. Фактично, при цьому спостерігаємо типове методологічне непорозуміння, пов'язане з гомогенізацією самого поняття ”модернізм”. Саме західне уявлення про модернізм значно еволюціонує впродовж 20 ст.
© Рефератбанк, 2002 - 2017