Общая характеристика античной философии

вариант №1


: ...

+

+

Останній видатній представник елейської філософії — 3енон (приблизно 490-430 рік), що пише вже прозою, подав головно численні аргументи (з яких нам відомі лише кілька) проти існування руху, зміни многости речей світу, простору, змислових якостей. Він відкриває в цих поняттях суперечності та парадокси: рух стріли є ніби шерегом станів спокою; де знаходиться стріла, що летить? Не там, де її немає, але й не там, де вона є, бо її перебування в певному пункті було б спокоєм, а не рухом; рух ми можемо розумове уявити собі лише як шерег станів спокою. Але рух до того складається з безмежної кількости елементів, а ми не можемо собі уявити та розумом зрозуміти, як ця безмежна кількість дає в цілому якісь закінчені в собі обмежені урізки простору: щоб прийти до пункту всередині, дійти до цієї половини шляху, треба пройти половину цієї половини і так далі: отже об'єкт, що рухається ніби "ніколи" не пройдк й найменшого відтинку простору, бо він раніш має пройти безмежну кількість дрібніших відтинків. Так саме ми не можемо зрозуміти, як "бистроногий" Ахіл може догнати черепаху (желву), що повзе поволі, — бо як він прийде в той пункт, де черепаха була на початку бігу, вона встигне вже пересунутись хоч на маленький простір наперед; коли він прийде туди, вона знову встигне пересунутись далі і так далі без кінця: черепаха завше мусить знаходитись хоч би на який малий простір попереду найскоршого бігуна грецької мітології. Дальші "парадокси" напрямовані проти поняття безмежного простору, проти абсолютного виміру скорости руху. Незрозуміле й повстання змислового приймання: коли падає одне зернятко, ми цього не чуємо, падає два зерна — теж ні, три — теж ні, але як висиплемо цілу міру, повстає чутний шум, що його утворює ніби сума великої кількости беззвучних процесів.
Парадокси Зенона не є якась логічна іграшка — вони почасти є предметом уваги учених і досі, бо Зенонові дійсно вдалося знайти внутрішні суперечності в основних логічних поняттях руху, зміни, многости... Ці суперечності є ознакою того, що розум не здатний, не здолає цілком охопити живу дійсність. Зенон не сумнівався в силі розуму і, як інші елеати, приходить на основі своїх парадоксів до висновку, що наявний світ є ілюзією.
5. Геракліт
Сучасником Парменіда (між 540-475 рр.) був Геракліт — з Ефесу в Малій Азії, може найглибший, ба навіть "темний" у своїй глибині, представник філософії досократичного часу.
Геракліт не тільки не сумнівається в реальності змін, — більше — зміна є для нього єством речей: не можна два рази ввійти в ту саму річку, бо вона за той час вже стала інша, вже змінилась. Але ця постійна зміна і є єдинне незмінне, себто дійсне буття у світі. Геракліт знаходить для цієї зміни образ у тому з матеріяльних елементів, що є найбільш змінливим, непостійним. Все є "вогонь". Що цей вогонь у Геракліта є лише образом, показують інші уривки Геракліта (здається твір його, в цілому страчений, був збіркою афоризмів), в яких зустрічаємо силу інших образів постійної зміни; їм усім спільне лише одне — зміна та перехід межи протилежностями: дійсність так саме ніби потік: "хто входить у ті ж хвилі, до того весь час течуть нові води", ба "все тече"; так саме дійсність є ніби гармонія, що повстає з різних тонів, які "розходячись, з'єднуються"... Дійсне буття (заховане за тим, що ми його бачимо) є повне протилежностей, які Геракліт вичисляє: "безсмертне, — смертне, смертне — безсмертне; вони жиють взаємно смертю один одного та вмирають життям", "зв'язані: ціле й неціле, єдність, — роз'єднаність, співзвучність — різнозвучність, і з усього єдине і з єдиного — усе". Протилежності ніби підтримують або зумовлюють одна одну: "хвороба робить приємним здоров'я, нещастя — добро, голод — ситість, праця — спокій", переходять, перетворюються одна в одну: "завжди одно й те саме живе в нас: живе й мертве, бадьоре та спляче, молоде й старе: це перетворюється в те, й те — знову ж в це", або, говорячи вже мовою "іонійських натурфілософів": "холодне теплішає, тепле — простигає, вогке — сохне, сухе — стає вогким", цей процес є ніби "обмін" усього на вогонь, та знову навпаки "обмін" вогню не все інше, як золото обмінюється на крам. "Вогонь живе смертю землі, і повітря — смертю вогню, вода живе смертю повітря, і земля — води". Все проходить той самий шлях "догори" й "до долу". До певної міри Геракліт дивиться на світ так само, як і елеати, бо і для нього дійсність — не в наявному світі, а за ним захована, невидна очам, приступна лише розумові. Та в протилежність до елеатів, Геракліт, як ми бачили, не боїться знайти в дійсності парадокси та протилежності, навпаки він переконаний, що все такими протилежностями та парадоксами повне. Щоправда, — протилежностями, що не стоять спокійно одно проти одної, а "борються", сперечаються між собою, ведуть "війну", — так повстає в нього образ війни, яко єства світу: "війна є батьком усього, царем усього", бо з неї і повстають протилежності, — "одних вона робить царями, інших — людьми, одних — рабами, інших — вільними", "треба знати, що війна є загальне: що право — боротьба і що все через боротьбу та конечність приходить до життя".
Протилежності та зміни — не лише на поверхні буття, в зовнішньому світі, а і в єстві речей самому та в найвищому бутті — "Бог є день і ніч, зима літо, війна мир, голод та пересиченість, він змінюється, як вогонь..." Але важливо, що Геракліт у згоді з своїм переконанням, що "заховано гармонія сильніше, аніж наявна", вірить, що над усім панує якийсь загальний закон, для якого він знаходить, так само, як і для єства світу, численні образи та назви, головне "розум" та "логос" (власне "слово", пізніше "логос" визначало вже переважно певну розумову здібність; відоме те значення, як прийняло це слово в християнській думці "Логом" — "Слово" — Син Божий, від Геракліта бере початок розвиток цього важливого поняття). Цей "логос" — однаковий для всього — не утворив ані Бог, ані людина, він був завжди, і є, і вічно буде живий вогонь, що в міру спалахує та в міру згасає", все йому підлягає — бо "як можна заховатися від того, що ніколи не загине". Для цього логоса Геракліт знаходить і інші назви: (божественна) Справедливість, Необхідність, Природа, Доля (слово, що в староукраїнському тексті візантійської хроніки Гамартола зустрічаємо в його візантійській формі "Імарменія"), нарешті Розум. Релігійна закраска уявлень Геракліта про цей самовладний принцип життя світу очевидна; тому й пізніше зустрічаємо уривки з Геракліта і в християнській літературі. Але немає сумніву, що в Геракліта цей принцип не цілком самостійний, та навряд чи є індивідуальною особистою (персональною) істотою, як християнський Бог: Геракліт — як і елеати — є скорше представником того уявлення про тотожність або найближчу сполуку, з'єднання Бога і світу, що пізніше дістало назву "пантеїзму".
Геракліт, як і елеати, різко полемізує проти народніх вірувань. Але — також і проти політичної етики тодішнього грецького світу. Він, мовляв, цар-жрець, як переказує традиція, є прибічником аристократичного правління, правління "ліпших", тих, в кому втілений Розум, та хто до голосу цього Розуму прислухається та йому підлягає. "Закон є слідування волі одного". "Один є для мене вартий десяти тисяч, якщо він є найліпший". І індивідуальна етика Геракліта так само "аристократична", основуючись на вимозі йти за вимогами Розуму, "пізнавати самих себе", пізнавати той Логос, який, на його думку, "належить душі" людській. Але люди, ті не "найліпші", що мають "варварські душі", що слідують за голосом своїх "бажань", що прислухаються до співців, живуть так, ніби мають свій "власний розум", або слідують таким "злим свідкам", як очі й уші (змислове пізнання), повні "самовпевнености", переслідують та виганяють з міст саме "найліпших". Між тим "для людей не було б краще, як були задоволені усі їх бажання", "якби щастя полягало в тілесних почуваннях, то треба було б назвати щасливими волів, коли вони дістають для їжі горох". Своїм землякам, Ефесянам, що повиганяли "найліпших", Геракліт радить навіть усім "повіситись за чергою, залишивши місто недоліткам". Отже, Геракліт дивиться на політичну дійсність песимістично. Між тим "усі людські закони черпають сили з одного — божого. Бо цей панує, поскільки сам хоче, і його досить для всього, й усе — в його владі".
Філософія Геракліта мала вплив, одначе, не як ціле (нам навіть неясно, чи можемо говорити про закінчену "систему" його думок), а окремими своїми думками. Пізніше його послідовники (Кратил ще за часів молодости Платона) були вже лише скептиками та "нігілістами", ніби приєднуючись до скептичної течії "софістики" (див. далі). Але впливи його сягають аж до новітніх часів (Гегель).
В уривках Геракліта вперше зустрічаємо в грецькій мові слово "філософ".
6. Спроби примирення
Попередні течії поставили одна супроти однієї дві різні тези — дійсне буття є незмінне, стале (пітагорейці, елеати) — і дійсне буття є змінливе, ба навіть зміна сама. Природні були спроби примирити ці точки погляду. Спроби поєднання йдуть одним і тим самим шляхом, — філософи визнають ту характеристику єдиного, що її дають елеати, відкидаючи лише єдність дійсного буття, — але існування змін, руху теж визнають, пояснюючи їх якимись комбінаціями окремих елементів дійсного буття. Таким чином є змога, визнаючи незмінність субстанції, зрозуміти зміну, рух, розвиток.
Найстарша спроба такого типу належить Емпедоклові в Сіцілії (друга половина V віку), філософові, що де в чому переймає традиції пітагорейці в (спосіб життя) і найближче з усіх грецьких філософів наближається до типу релігійного реформатора. Емпедокл учить (у своїй філософічній поемі, з якої збереглася значна частина) про існування чотирьох незнаних елементів: землі, води, повітря й вогню. На них впливають дві сили — Любов та Ненависть, що з них за чергою то одна, то друга дістає перевагу. Так до питання про субстанцію, що ставили перші грецькі філософи, приєднується не менш важливе питання про ті сили, які керують світовим процесом. Щоправда, вже раніше як така сила (закон) нам відомий "Логос" Геракліта. Але Емпедокл, характеризуючи ближче ці обидві сили та характер їх чинности, робить дальший крок наперед. Обидві сили мають закраску Божественного буття. Вони схарактеризовані вже своїми іменами "психологічно". Критикуючи народні релігійні вірування, Емпедокл ближчий до традиції грецької релігії, аніж елеати або Геракліт.
Значна частина його поеми була присвячена історії світу. Любов та Ненависть виступають тут, як сили тяжіння та відштовхування. Коли панує або переважає Любов, усі елементи змішуються в велику кулю, в якій все неподільне, нерозрізнене: цей божественний, самозадоволений, самодостатній Сфер (слово, що Емпедокл вживає, ніби як власне імення) нагадує нам абсолютне буття елеатів своєю формою та своїми властивостями. Але помалу починає посилюватись Ненависть: вона розділяє та розриває елементи. Сфер розсипається, так повстає наш світ. Фантастично-поетична картина, яку малює Емпедокл, подає нам зміст його уявління про будову та життя світу. Розподілені елементи знаходять собі властиве місце в цьому світі: посередині земля, коло неї вода, навколо повітря, на зовнішній периферії світу — вогонь. Постає жива матерія, спочатку рослини, які, на думку Емпедокла, мають психічне життя, та в яких він перший помітив існування статевих ознак. Живі тварини повстають своєрідним шляхом — з землі породжуються окремі органи тваринних тіл — окремі голови, руки, плечі, очі тощо. Вони сполучуються випадково, повстають дивовижні істоти: мішані з частин людських та тваринних тіл, такі, що складаються з самих рук, такі, що є напівчоловіки, напів-жінки. Ті з них, що непристосовані до життя, що не можуть розмножуватись, загибають; залишаються ті, що здібні до самостійного існування та можуть продовжувати існування породи. Так знову, як ми це зустрічали вже в Анаксимандра, з'ясовано повстання доцільних істот з випадку, думка, що грає пізніше чималу ролю (Демокрит, епікурейці, в нові часи майже усі теорії еволюції аж до дарвінізму).
В історії повстання світу зустрічаємо багато цікавих окремих думок, важливих в історії грецької науки, зокрема природознавства. Але розвиток світу не закінчується повстанням розподілених окремих речей, живих та неживих. Сила Ненависти має діставати все більший вплив, при її безроздільному пануванні повстає невпорядкований хаос, з якого знову під впливом Любови, коли приходить черга її більшого впливу, постає єдність, а в кінці знову Сфер. Цей процес має повторюватися знову та знову. До речі, цілком не ясно, в якому періоді ми живемо: чи це є час, коли посилюється Любов, чи Ненависть. В кожнім разі ще вище, аніж ці дві сили, закрашені, як вже згадано, релігійно (для Любови Емпедокл вживає також імени грецької богині: Афродита), стоїть загальний світовий закон: "Закон про те, що є справедливе, розлягається широко і далеко по всюди панівному Етеру (=ефіру) та по безмежному сяйві неба"...
Релігійне реформаторство Емпедокла сполучує його з традиціями пітагорейців (що були чинні в тих самих околицях грецького світу). Він теж вірить в переселення душ, безсмертних, що з людських тіл по смерті тіла мають переходити до інших людських або й тваринних. І він хоче досягнути ліпшої долі для душі по смерті шляхом "очищення" (катарсис, поняття, що грає пізніше визначну ролю в грецькій нехристиянській та християнській містиці). Він вимагає не тільки морального життя, але й певної "техніки", до якої належить м. ін. вегетаризм, — бо в тілах тварин жиють душі, почасти людські, можливо душі наших приятелів, родичів. Успіх проповіді Емпедокла, в протилежність майже тисячелітньому впливу пітагорейців, був лише тимчасовий, його "секта", здається, загинула з своїм основоположником.
Анаксагор (500-428) з Малої Азії, жив в Атенах, як приятель відомого політика Перікля. Анаксагор вважав незмінними субстанціями окремі гатунки матерії, відомі нам з повсякденного життя: воду (але солодку й морську, як різні субстанції), м'ясо, кості, каміння і т. д. Ці субстанції розпадаються на дрібні частинки (гомеомерії — "подібночастинні"), з змішування яких повстає все на світі. Процесом змішування або розділення керує світова сила — розум (або "дух" — по-грецьки "нус"). Ближчі деталі думок Анаксагора нам не відомі. Але із не численних уривків його творів нам ясно, що його завдання було легше, аніж попередніх філософів: розум, що володіє "усяким знаттям та великою силою" керує ззовні матеріяльним буттям, впорядковує світ доцільно та гармонійно; розумність сили, що править світом, з'ясовує доцільну будову світу. Анаксагор ставиться скептично до народніх вірувань в божественність матеріяльних об'єктів (нпр. сонця). Якщо його розум, здається, ще не цілком позбавлений матеріяльних ознак (його розум або дух "найтонша та найчистіша з усіх речей"), то все ж можемо вважати його представником монотеїстичного теїзму, уявлення про єдине духове Божество, що панує над світом ззовні.
Найбільший успіх мала третя спроба примирення, т. зв. "атомістів" (Левкіп, про якого нічого ближче не знаємо, та Демокрит — у другій половині V в. до Р.Х.). Атомісти так би мовити, безмежно зменшили сферичне дійство буття Парменіда: на їх думку, дійсне буття є атоми, дрібні неподільні частинки, що рухаються в пустому просторі. Атоми відрізняються між собою формою, положенням та порядком (як літери А та N, N та Z, АN та NА). З їх комбінацій повстає все в світі. Все на світі відбувається з необхідністю, під впливом певних причин. Світ повстає тим не менше ніби "випадково", коли атоми чомусь скупчи-лися в одному місці, повстає вихор, в якому (як це буває при просіванні зерна) зібрались докупи подібні один до одного атоми і так повстали речі на цілий світ. Пояснення, отже, суто матеріяльне, якоїсь духовної причини (як Емпедокл, Анаксагор) атомісти не припускають! "Атомізм" відроджувався ще не раз в історії. В атомізмі Демокрита зустрічаємо основні риси усіх пізніших матеріялістичних теорій: спробу вивести якості з математичних, зокрема геометричних, властивостей матерії; спробу звести усяку доцільність на той "одбір" доцільного, що повстає випадково, який відбувається сам собою, "стихійно"; нарешті уявлення про невідхильне непереможне панування в світі необхідности, яку атомісти уявляють собі як "закон природи", чинність якого цілком механічна. Думки ці намічені були попередниками Демокрита; в нього вони лише дістали суворо матеріялістичну закраску, що з'ясовується головно тим, що він не припускає існування ніякої самостійної свідомої сили, зокрема божественного буття. "Атомізм" грав і пізніше в історії науки велику ролю та відроджувався не раз в історії думки, поки атоми не розбила сучасна фізика, відкинувши не лише їх неподільність, але наближуючись і до уявлення про нематеріяльний характер матерії взагалі (Едингтон, Джінс) та зруйнувавши і саме поняття природної необхідности (Гайзенберг). Атомізм, тим не менш, навряд чи відограв свою ролю.
Демокрит висловлював і думки етичного змісту (уривки в старо-українській "Бджолі" VIII віку під ім'ям "Демокрита"). Він вимагає чинити добро не для якоїсь користи, зиску, а для добра самого. Цей великий пункт погляду і спричинився до пізнішої популярности етичних сентенцій Демокрита. Як він сполучував думку про загальну необхідність з цими високими моральними вимогами, нам не цілком ясно: з великої літературної спадщини Демокрита залишились лише хоч порівнююче й численні, але за обсягом незначні уривки.
II. ПЕРІОД РОЗКВІТУ
7. Софісти
Вже Анаксагор, а ще більше атомісти виявляють настрої, які можна назвати "просвітницькими" і які час від часу з'являються в історії духовного розвитку людства. Просвітництво, або просвіченість (яке в найпослідовнішій та найяскравішій формі зустрінемо у Франції в XVIII віці та в Росії в другій половині XIX віку) є переконання, що при допомозі розуму людина може досягнути найдосконалішого індивідуального стану, дійти до найліпшого соціяльного устрою, що розум є єдиний шлях до справжнього пізнання; ця віра в силу розуму, в часи просвічености є некритична, — "просвітники" не бачать тих кордонів, що обмежують чинність розуму, права його в моральній, соціяльній та навіть інтелектуальній сфері. Некритична віра в силу розуму, що не знає своїх власних меж, наповняє просвітників таким ентузіязмом, що вони піддають розумовому розборові все, що тільки можна: традицію, історію, права та звичаї, почуття та волю людини, суспільні установи та закони і т. д. Перед натиском розуму, що не розуміє законних меж свого застосування, падають (хоч би лише ілюзорно) всі перепони, — просвітники звичайно з великою енергією негують традиції та закони, моральні та юридичні норми, звичаї та закони людського серця і т. д. Переоцінюючи силу та права розуму, просвітники йдуть зі своєю пропагандою в найширші кола. Вони дійсно розповсюджують освіту, але розповсюджують і сумніви, в основах суспільного та морального ладу, а ще гірше — розповсюджують наївне переконання серед напівосвічених людей, що вони досягли такого високого розумового рівня, з якого можуть суверенно судити про минуле, сучасне й майбутнє, відкидаючи те, що ще недавно було загальноприйняте, висуваючи нові вимоги, ідеали та програми реформ. Не треба казати, що дуже багато з цих переконань просвітників є, як виявляється пізніше, помилками, хибними віруваннями, що ніяк не ліпші, аніж ті традиційні "пересуди та забобони", проти яких борються просвітники. Іноді навіть забобон приходить тут на зміну традиційним релігійним віруванням.