Вход

Аналіз трактування понять «культурного капіталу» та «культурних цінностей» відповідно до статтей: 1. П’єра Бурдье «Культурний капітал» 2. Раїси Кривальцевич «Культурна спадщина як система культурних цінностей»

Сочинение* по культурологии
Дата создания: 03.03.2011
Автор: доцент ЛНУ им. И Франка Надя Гуркало
Язык сочинения: Украинский
Word, doc, 54 кб
Сочинение можно скачать бесплатно
Скачать
Данная работа не подходит - план Б:
Создаете заказ
Выбираете исполнителя
Готовый результат
Исполнители предлагают свои условия
Автор работает
Заказать
Не подходит данная работа?
Вы можете заказать написание любой учебной работы на любую тему.
Заказать новую работу
* Данная работа не является научным трудом, не является выпускной квалификационной работой и представляет собой результат обработки, структурирования и форматирования собранной информации, предназначенной для использования в качестве источника материала при самостоятельной подготовки учебных работ.
Очень похожие работы
        Відомо, що культурна спадщина – це сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єктами Культурної спадщини є місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного., етнографічного, історичного, наукового погляду і зберегли свою автентичність.
З прочитаної статті Раїси Кривальцевич я зрозуміла, що ще одним елементом культури є цінності, цінність тісно пов’язана зі знанням. Цінність можна визначити як духовне формоутворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали, критерієм оцінки діяльності людини та джерелами смислоутворюючої основи людського діяння. Цінності бувають матеріальними та духовними, обидва види цінностей – надбання культури та – розвитку людства. Матеріальні та духовні цінності визначаються не стільки залежно від їхньої здатності задовольняти вітальні або духовні потреби людей, скільки від їхньої відповідності певним суспільним взірцям, мірам, вимогам, ідеалам, що власне і виступають як дійсні цінності й основа формування людських потреб. З минулої лекції я з'ясувала, що у міжнародних доктринах термін «культурна спадщина» вживається щодо нерухомих об'єктів, не охоплює рухомих цінностей і до них не застосовується. Водночас згідно з Конвенцією ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, 1970 під культурною спадщиною кожної держави розуміються: а) культурні цінності, створені окремими особами або колективами осіб, які є громадянами даної держави, та культурні цінності, що мають важливе значення для даної держави і створені на території цієї даної держави іноземними громадянами або особами без громадянства, які проживають на території даної держави;
б) культурні цінності, знайдені на нац. території;
в) культурні цінності, набуті археологічними, етнологічними і природничо-науковими експедиціями за згодою компетентних властей країни, звідки походять ці цінності;
г) культурні цінності, набуті внаслідок добровільного обміну; д) культурні цінності, отримані як дар або законно куплені за згодою компет. властей країни, звідки вони походять. У внутрішньому законoдавстві синонімом терміна «культурна спадщина» іноді є термін «історико-культурна спадщина».
Народжуючись та виховуючись в одному культурному середовищі, людині прищепляють основні цінності, які вона передає наступним поколінням. Культурними цінностями, як свідчить вітчизняний і міжнародний досвід, є не тільки окремі речі, але і їхні комплекси, а також сховища цінностей: музеї, архіви і бібліотеки. При всіх їх відмінностях від одиничних речей, вони тим не менш своєю приналежністю до спадщини зобов'язані саме виявляється до них з боку суспільства інтересу і переваги. Культурну цінність при цьому визначає не просте додавання знаходяться в них чудових об'єктів, а вся сукупність їхніх зібрань.
Цііності, на мою думку, можуть обєднюватися у форми культурного капіталу, про які йдеться у другій статті Пєра Бурдье.
         Сучасні дослідження свідчать, що оперування терміном „соціальний капітал”, який порівняно недавно здобув популярність, залишається неоднозначним навіть у середовищі визнаних лідерів дослідження проблеми – представників західноєвропейської і північноамериканської науки. Тому систематизація теорій соціального капіталу триває досі. Водночас українське наукове співтовариство є недостатньо обізнаним з напрацюваннями в цій галузі, оскільки йому залишається недостатньо відомим величезний обсяг праць дослідників зазначеної проблематики в світовому вимірі. На цій підставі апелювання до праць П’єра Бурдьє, який створив універсальний ключ для перспективного наукового аналізу концепту соціального капіталу, на нашу думку, дозволяє задіяти частину гуманітарного внеску французької національної школи досліджень суспільного буття.
Французький соціолог Луї Пенто (Louis Pinto) крок за кроком висвітив принципові положення філософсько-методологічної бази, а також змістовне наповнення основних категорій: габітус, поле, агент, інтерес, капітал, які сформулював його відомий співвітчизник, П’єр Бурдьє. Вихідним пунктом у теоретичних пошуках свого авторитетного співвітчизника Луї Пенто вважає формулювання ставлення до діяльності всіх суб’єктів суспільного процесу як до „агентів”, учасників специфічної „гри”. Такий підхід дозволяє французькому соціологу стати „вище” історичної гри, яку він досліджує, і „подолати” протистояння традиційних „пар концептів, якими кишать соціальні науки”, обґрунтовані теоретично в рамках філософського об’єктивізму і суб’єктивізму. Отже, для того, щоб насправді подолати „штучну опозицію” між об’єктивними структурами і суб’єктивними уявленнями, на думку П’єра Бурдьє, вченому насамперед „слід порвати з способом мислення скерованим на невизнання ніяких інших реалій, окрім тих, що поставляються безпосередньою інтуїцією в щоденному досвіді індивідів чи груп. Головний вклад так званої революції структуралізму полягає в застосуванні щодо соціального світу реляційного способу мислення, способу сучасної математики або фізики, який ідентифікує реальність не з субстанціями, а зі зв’язками”.
         Під поняттям „габітус” П’єр Бурдьє уводить інтелектуальний інструмент універсального значення, щоб на його основі успішно „позбавитися від теоретичної альтернативи (протиставлення суб’єктивізм – об’єктивізм), яка структурувала філософське поле шляхом визначення його меж”. Для цього обґрунтовано існування детермінантів, пов’язаних з окремим класом умов екзистенції, які саме продукують габітуси – „системи тривалих та здатних до переміщення диспозицій, структуровані структури, що призначені функціонувати як структури структуруючі, тобто як генеруючі та організуючі принципи практик та репрезентацій, які можуть бути об’єктивно адаптовані до своєї мети не передбачаючи при цьому свідомої орієнтації на цілі та повне володіння операціями, необхідними для їх досягнення; вони є об’єктивно „регульованими” та „регулярними”, зовсім не будучи при цьому продуктом дотримання правил, а отже, є колективно організованими, не будучи результатом організуючої діяльності якогось диригента”. Важливе уточнення змісту концепту „габітус” вчений зробив ще раніше. На його думку, габітус – це „ментальні структури, через які агенти сприймають соціальний світ”.
         Як відомо, апелювання кожного дослідника до цільового використання ментальних особливостей суб’єкта, співвідносних з поняттям „габітус” – як це зробив П’єр Бурдьє, залишається проблемним у науковому дискурсі через неопераціоналізованість зазначеного поняття для соціології. Позатим, вважаємо, для теорії та історії політичних науки це становить перспективу. Оскільки відкриває простір для об’єктивного аналізу різноманітних і, часто, суперечливих моделей взаємодії, які утворилися історично в сфері політики і притаманні передусім ідеологічно заангажованим агентам.
З концепції габітусу в подальшому розгортаються концепції поля – наукового, артистичного, літературного, політичного і ін., а також капіталу – реальної цінності та ефективного засобу суспільного контролю. При цьому „поле” постає як простір суспільної гри, правила гри, ставки в цій грі, комплекс яких у жодному разі не слід розуміти вузько – як елементарне співіснування індивідів або органічне співпадіння їх же позицій у визначеному просторі; насправді – „це місце виявлення сил і місце постійного конфлікту”. Адже „різні поля отримують суб’єктів дії, наділених габітусами, необхідними для їх вправного функціонування”. Останнє (вправне функціонування агента) безпосередньо залежить від його зацікавленості інкорпоруванням капіталу, який таким чином стає невід’ємною часткою особистості, її габітусом, залежно від області, в якій він функціонує. При цьому капітал представляється в трьох основних виглядах – як економічний, культурний і соціальний. Водночас необхідно відзначити, що всі різновиди капіталу взаємно конвертуються. Під соціальним капіталом                 П’єр Бурдьє розуміє „сукупність реальних або потенційних ресурсів, пов’язаних з володінням стійкою мережею більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного знайомства і визнання – іншими словами, з членством в групі. Остання дає своїм членам підпору у вигляді колективного капіталу, „репутації”, яка дозволяє їм отримувати кредити в кожному розумінні цього слова. Ці відношення можуть існувати лише в практичному стані, у формі матеріального і/або символічного обміну. який сприяє їх підтримуванню. Вони також можуть бути оформлені соціально і гарантовані спільним ім’ям (іменем сім’ї, класу, племені, школи, партії і ін.) або цілим набором інституціоналізуючих актів, покликаних одночасно формувати і інформувати тих, хто через них проходить; у цьому випадку вони більш-менш реально приводяться в дію, а потім підтримуються і контролюються в процесі обміну.
Таким чином, об’єм соціального капіталу, притаманного даному агенту, залежить від розміру мережі зв’язків, які він може ефективно мобілізувати, і від обсягу капіталу (економічного, культурного чи символічного), яким, в свою чергу, володіє кожний з тих, хто з ним пов’язаний.
Прибуток, який приносить членство в групі, лежить в основі солідарності, яка уможливлює його отримання. Це не означає, що агенти свідомо переслідують мету отримання прибутку як такого, навіть якщо йдеться про клуби для обраних, які організують саме для того, щоб концентрувати соціальний капітал.” До цієї вигоди „варто додати цілком реальний і безумовний прибуток, який приносить членство у визначеній групі (соціальний капітал). Він пропорційно більш високий для груп, які перебувають на нижчих щаблях соціальної ієрархії („бідних білих”) або, точніше, для тих, кому загрожує економічне і соціальне падіння”.
© Рефератбанк, 2002 - 2024