Насправді культурна пам'ять - це складний, всезагальний психічний процес, дослідженню якого присвячені праці Юрія Лотмана і П’єра Нора.
Очевидно, що культура – це той чинник, завдяки якому формується, зберігаються та передаються основні цінності, соціальні знання від одного покоління до іншого, шляхом традицій символів та пам'ять. З погляду семіотики, на думку Юрія Лотмана, культура являє собою колективний інтелект та колективну пам'ять, тобто надіндивідуальний механізм збереження і передачі повідомлень (текстів) і створення нових. Вчений розглядає простір культури як простір загальної пам’яті, тобто простір, у межах якого деякі загальні тексти можуть зберігатися і бути актуалізовані.
Культурна спадщина — це одна із надзвичайно важливих складових історичної пам’яті будь-якої нації, а власне пам'ять - це перш за все одна з функцій нашого підсвідомого мислення, а натомість культурна пам’ять є символічною формою трансляції й актуалізації культурних смислів. Тому, на сьогодні, важливо відрізняти «історичну пам’ять» від «культурної», тобто потрібно усвідомлювати відмінність між тим, що про історію знають спеціалісти й учені, і тим, що про неї думають, розповідають і як її уявляють прості люди, увесь соціум. І, П’єр Нора прагне пояснити нам, що ця епоха роздумів – є власне епохою тріумфу пам’яті. Та чи можна погодитися з цією фразою, чи не можна піддати під сумнів його слова? Чи це знову один із псевдонаукових міфів? Чи такий заклик не є своєрідною провокацією, чи просто бажанням заслужити собі ім’я? Причому не треба вважати, ніби одні сприймають її в усій «чистоті» та об’єктивності, а інші нічого не знають, крім упереджень і міфів. Є наука, ідеологія, але є ще й ідеологія науковців. Адже, серед учених та інтелектуалів побутують свої міфи та упередження, часто цілком усвідомлені — як компроміс з офіційною ідеологією їхньої влади, від якої залежить професійна кар’єра і пам’ять науковця.
П’єр Нора в підтвердження своє тези,наводить як приклад явище тотальної зміни традиційного відношення до минулого. Власне відтепер майбутнє не може бути реставрацією минулого. На його думку форми цієї зміни багатогранні: від критики офіційних версій історії і повернення на поверхню витіснених складників історичного процесу; відновлення залишків знищеного чи забраного минулого; культ коріння і розвиток генеалогічних пошуків; яскравий розвиток усяких меморіальних заходів; юридична розправа з минулим; збільшення кількості музеїв; зацікавлення архівами і відкриття доступу до них; зацікавленість проблемою «спадщини».
За П’єром Нора «меморіальна епоха» - це своєрідний рух пам’яті, що виникає на зіткненні двох значних історичних явищ:
1. феномен часу, це своєрідне «прискорення історії»;
2. феномен суспільства.
Тісний взаємозв’язок між історичною пам’яттю та національною ідентичністю – це вже науково доведений факт. Історична пам’ять є потужним чинником легітимації політичних амбіцій спільнот на власну державність, цілісність, неподільність і суверенність у межах кордонів державних утворень. Адже, історичні переможці, здобувши владу, приручивши інтелектуалів і отримавши кредит довіри «мовчазної більшості», щонайперше переписують історію під себе в ім’я славнозвісної «історичної справедливості». Тому, поняття «історичної правди» завжди варта піддавати під сумнів. Проте, звичайно, саме на неї покладено формування почуття національної приналежності, адже саме через образи минулого вона есенціалізує кордони національного тіла і, відповідно, релятивізує набуті культурні, соціальні та політичні зв’язки, тобто вона породжує саму ідею національної пам’яті. Адже, саме історична пам’ять легітимізує в очах громадян такі державні атрибути, як прапор, національний гімн, столицю, Конституцію, кордони тощо. Кожен з цих атрибутів історично обумовлений.
Культурна пам'ять, згідно визначення Лотмана, не тільки єдина, але багатообразна, тобто її цілісність існує лише на деякому рівні, але й припускає наявність багатьох «діалектів пам’яті», що віповідають внутрішній організації колективів, що складають світогляд даної культури.
Види культурної пам’яті:
1. пам'ять світу - це документальна спадщина (документована колективна пам'ять народів світу), яка являє собою значну частину світового культурного надбання. завдяки ній можна прослідкувати еволюцію думки, відкриттів та досягнень суспільства. мова йде про спадщину минулого для нинішнього та майбутнього світового співтовариства;
2. пам'ять інформативна – механізми збереження підсумків деякої пізна-вальної діяльності. Тобто, це переважно бажання знати історію техніки, а не бажання отримання технічних результатів. Лотман говорить, про таку пам'ять, що вона має площинний, розміщений в одному вимірі характер, і що вона під-владна законам хронології;
3. креативна (творча пам'ять) – пам'ять мистецтва, тут актуальна уся товщина текстів. Актуалізація текстів підвладні законам загального суспільного культурного руху і не може бути зведена до формули: «найновіший - найцінніший». Лотман говорить про те, що культурна пам'ять, як творчий механізм не тільки панхронний, али протидіє часу; вона зберігає минуле, як існуюче;
4. суспільство пам'яті, що поділяється на окремі види пам’яті, за Нора на «пам’ять села» і «пам'ять міста». Причому П’єр Нора зауважує, що чим більш деградує сільська спільнота тим, більше ця пам'ять популяризується у масмедія, тобто «пам’ять села» живе тільки у науковій чи сентиментальній реконструкції.
Звичайно Лотман говорить проте, що кожна культура визначає свою парадигму того, що потрібно пам’ятати (зберігати), і те, що забувається. Тобто, останнє забувається людьми і ніби перестає існувати, проте через декілька століть ситуація може кардинально змінитися і те, що сьогодні вважається ціннім – забудуть, і навпаки менш вартісне – можуть ввести на п’єдестал, як казав Ніцше, пригадувати щось одне — це «активно забувати» щось інше і звісно усвідомлення цієї обумовленості закорінене у пам’яті нації.
І, це на думку Нора – явище сакральної історії, такої як історія батьківщини, що заслуговує щоб заради неї жертвували життям – це легенда, що діє як потужний двигун соціальної інтеграції та згуртованості. Це групова пам’ять, яку зруйнував вплив двох факторів: внутрішній розпад міфа - носія національної ідеї та емансипація меншин.
Ці пам’яті меншин виникають при деколонізації трьох типів:
- всесвітня деколонізація, завдяки якій для істо-ричного розуміння пробуджуються суспільства, що спали у колоніальному ярмі;
- внутрішня деколонізація у класичних західних суспільства, що звільнила розуми расових, сексуальних, соціальних, регіональних меншин;
- ідеологічна колонізація, що сприяла тому, що народи звернулися до давньої, тобто традиційної пам’яті.
Тепер зрозуміло чому слово ідентичність зазнало смислової інверсії, що аналогічна слову історія.
П’єр Нора звертає увагу на внутрішній устрій нової пам’яті, яке складається з двох пунктів:
1. перше базується на активному використанні минулого – політичному, туристичному, комерційному;
2. другий ефект базується на тому, що в історика забирають його тради-ційну монополію на інтерпретацію минулого. Тобто, у світі, де існує колективна історія і індивідуальна пам'ять, саме історик мав право виняткового контролю над минулим. Сьогодні історик ділить свою лепту у трактуванні минулого із суддею, свідками тощо. До того ж багато важать настрої в суспільстві, що їх нав’язливо поширюють через мас-медіа.
Ось, чому виникає розрив між пам’яттю культури і її синхронними механізмами . Тепер є зрозуміло чому минуле втратило свій первинний зміст, адже власне саме «сакралізація пам’яті», стає своєрідним закликом до звільнення і емансипації , тобто пробуджуючи її - ми отримуємо протидію з її боку, і вже вона стає зброєю у руках нечестивих. Проте звернення до пам’яті є з другого боку і прагненням до правосуддя. Це палиця на два кінці: з одного боку, «історичну правду» фабрикують, використовують у чиїхось інтересах; якісь думки популяризують, якісь блокують або спотворюють; з другого боку, з мас-медіа можна дізнатися практично про все — достатньо мати вуха й читати між рядками.