Вход

Місто, як соціальний феномен

Реферат* по культурологии
Дата создания: 03.03.2011
Автор: Юля Крижевич
Язык реферата: Украинский
Word, doc, 184 кб
Реферат можно скачать бесплатно
Скачать
Данная работа не подходит - план Б:
Создаете заказ
Выбираете исполнителя
Готовый результат
Исполнители предлагают свои условия
Автор работает
Заказать
Не подходит данная работа?
Вы можете заказать написание любой учебной работы на любую тему.
Заказать новую работу
* Данная работа не является научным трудом, не является выпускной квалификационной работой и представляет собой результат обработки, структурирования и форматирования собранной информации, предназначенной для использования в качестве источника материала при самостоятельной подготовки учебных работ.
Очень похожие работы
1.місто як соціальний феномен
2 процес урбанізації
3. класифікація міст за Вебером
4. типові ознаки міста як соціальної структури.
 
Розмову про феномен міста очевидно слід починати з того, як воно народжується, з першопочатків, з акту закладання міста. Щоб акт відбувся, слід визначити, окреслити, а згодом виокремити з терену місце, де закладатиметься майбутнє місто. Тобто перед фундаторами стояла проблема вибору. Обране місце повинно було чимось виділятися зпосеред інших місць, чимось відрізнятися від довколишнього околу. Сучасне раціональне мислення одразу шукатиме якихось матеріальних вигод – вигідної бухти, захищеної місцини, торгового шляху. Мислення ж людини, яка жила у доісторичну епоху, в епоху не лінійного, а циклічного часу, який постійно повторював цикл народження і смерті верховного бога, було іншим. У міфологічному світі, ще при живих богах (Ніцше), вибір гідного місця для міста здійснювався на зовсім інших засадах. Уже іншими, але все ж метафізичними аргументами керувалися великі можновладці вже цілком досяжного для нашої історичної пам’яті минулого. Хоча інколи міста дійсно з’являлися у зручних, з огляду на економічні, військові чи якінебудь інші матеріальні переваги, місцинах.
Отож, міста можна розділити на ті, які засновувались/закладались ще у міфологічному часопросторі, на міста, які засновувались вже в історичну епоху, і міста, які взагалі не засновувались, а неначе виростали з поселень іншого типу.
Міста, які засновувались/закладались ще у міфологічному часопросторі, який ми давно покинули і який тепер для нас недосяжний, з’являлися у точках стику/конфлікту трьох космогонічних сфер, на які ділився тогочасний світ – сфери небесної, земної та інфернальної. Аби їх поєднати, щось мало ці сфери пронизати – як правило, це був спис міфологічного героя, рятівника світу. Тоді на фізичному рельєфі дійсно поставали міста у камені чи дереві, і для тогочасних людей вони стояли не стільки на реальному ґрунті, скільки на міфологічному – тут уже йдеться радше про topographia sacra.
І саме це визначало, що місто буде збудоване власне у цьому місці, а не якомусь іншому. Однак, тогочасна генерація богів, як писав Ніцше, дійсно померла. Час розпрямився і з циклічного став лінійним – від постання до завершення часів. Міфи втратили свою силу і стали легендами, перестали бути живою реальністю. Вже ніхто не закладав міста у метафізичний спосіб, бо міфологічні герої відійшли у минуле.
До другого типу міст належать міста, які засновувались/закладались у цілком досяжному нашому розумінню історичному часі та у цілком реальному фізичному ландшафті. Тогочасні владці закладали міста вже своєю волею, але віра була у повному розквіті і вони все ще робили спроби заручитися охороною небесних патронів. Як правило, вони шукали патронів для міста, яке засновували, зпоміж християнських святих.
До третього типу міст можна зачислити міста, які природним чином повільно та непомітно виросли з неміських поселень – у них не було акту закладання. Вони теж здебільшого з’являлися в історичному часі, часі людей. Більшість з них не такі давні, хоч поселення на їхньому місці могли існувати з правіків. Ті міста могли вирости і з села при дорозі, і при сторожовій вежі (стовпі), чи замку.
Міста з міфологічного часопростору творилися типологічно так само, як творився світ. Закладення такого міста було насправді актом творення нового світу, який є за своєю природою, як і творення універсуму, теж актом космологічним. Закладання такого міста опирається на те саме, на що опертий і акт творення світу – на божу волю чи благословення. Без божої волі, поза нею і не через неї такого роду місто закладатися не може. Як світ є не лише творінням бога/богів, але й їхньою домівкою, так і міста, закладені їхньою волею, ставали оселею богів чи бога. Такою оселею Бога був Єрусалим до зруйнування Храму. Бог жив у Храмі на горі Моріа у місті Єрусалимі. Місцеві боги мешкали ледь не у кожному такому місті давнього Близького Сходу – чи то у Вавилоні, чи Уруку. Зрештою, маленькі домашні божки мешкали у кожному домі тих часів. У цьому сенсі закладання дому, закладання міста і творення світу є ланками одного ланцюга творення універсумів, які врешті, з торжеством монотеїзму, об’єдналися у наше бачення єдиного Бога та єдиного світу.
Таке, засноване, як і світ, божою волею місто міфологічної епохи неминуче віддзеркалювало структуру локального універсуму, що підпорядковувався місцевому божеству, яке його заснувало і яке у ньому мешкало. У ньому діяли закони та творилася воля цього верховного божества.
Міфи і ритуали, що здійснювалися у головній святині міста, насичували окреслений простір міста різноманітними сенсами і безліччю семантичних зв’язків, пов’язували простір цього міста з простором сакральним.
 Урбаніза́ція — процес зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення.
За підрахунками спеціалістів економічні втрати від хвороб урбанізації, перш за все шуму, стресу, забруднення, перевищують втрати від страйків.
Сучасна урбанізація як всесвітній процес має три спільні риси, характерні для більшості країн.
            Перша риса — швидкі темпи зростання кількості міського населення.
приклад: У 1800 р. в містах проживало близько 14 % населення світу, у 1950 р.— 29 %, а в 1990 р.— 46 %. У середньому міське населення щороку збільшується приблизно на 50 млн. чоловік.
            Друга риса — концентрація населення і господарства в основному у великих містах. Це пояснюється насамперед характером виробництва, ускладненням його зв'язків з наукою, освітою. Крім того, великі міста звичайно повніше задовольняють духовні запити людей, краще забезпечують достаток і різноманітність товарів і послуг, доступ до сховищ інформації.
приклад: На початку XX ст. у світі налічувалося 360 великих міст (із населенням понад 100 тис. мешканців), у яких проживало тільки 5% усього населення. Наприкінці 80х рр. таких міст було вже 2,5 тис, а частка їх у світовому населенні перевищила ¼. У Радянському Союзі, за переписом 1959 р., великих міст було 148, а за переписом 1989 р.— близько 300. 3поміж великих міст прийнято окремо виділяти найбільші міста"мільйонери" з населенням понад 1 млн. мешканців. На початку XX ст. їх було всього 10, на початку 80х рр.— понад 200.
            Третя риса — «розповзання» міст, розширення їхньої території. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від простих до групових форм міського розселення — від звичайного «точкового» міста до міських агломерацій — компактних територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій стають переважно столиці, найважливіші промислові і портові центри.
Незважаючи на спільні риси, урбанізація в різних країнах і регіонах має певні відмінності, зокрема неоднакові рівні і темпи. За рівнем урбанізації всі країни світу можна поділити на три великі групи. Але основний вододіл проходить між більше і менше розвинутими країнами. У розвинутих країнах рівень урбанізації в середньому становить 72 %, а в країнах, що розвиваються,— 32 %. Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У наші дні міське населення в країнах, що розвиваються, зростає в 3 рази швидше, ніж у розвинутих. На них тепер припадає 1/6 усього щорічного приросту міських мешканців.
 Урбанізація (від латинського “urbanus” – “міський”) – це процес підвищення ролі міст у житті країни чи регіону. Його вивчення – це дослідження складного соціального процесу, що супроводжується зростанням міст і їх впливом на всі сторони життя суспільства. Найбільш інтенсивно вивчення процесів урбанізації, окремих міських поселень та їх систем припадає на другу половину ХХ ст., а особливо – на його кінець. Це є наслідком того, що саме у цей період процес урбанізації виявлявся найбільш активно, зростала роль міст як основних форм розселення і соціальноекономічних центрів. Розуміння сутності поняття “урбанізація” зазнало значної трансформації у процесі її вивчення.
 Тривалий час дослідникиурбаністи розуміли урбанізацію як процес збільшення міського населення за рахунок сільського і збільшення кількості міст, не беручи до уваги інших аспектів урбанізації. Таке розуміння урбанізації дало основу для подальших її досліджень, що інтенсивно проводилися у кінці століття і проводяться тепер. Однак і тоді, і деколи й зараз під урбанізацією розуміють якийсь стан, досягнутний на певний момент часу, а не динамічний процес. Правильно розуміючи багатоаспектність урбанізації, Є.Й.Шипович і С.С.Мохначук подають таке її визначення: “Урбанізація – згущення об’єктів, які тяжіють до територіальної концентрації і посилення зв’язків між ними, які зумовлюються технічним прогресом і поглибленням територіального поділу праці, що проявляється у територіальній концентрації населення і міст, формуванні специфічних форм розселення, ускладненні міських функцій, значній зміні природного середовища”. А А.В.Степаненко [1981] відзначає, що процес урбанізації супроводжується формуванням специфічного середовища для життєдіяльності населення і суттєвими змінами у його способі життя. Це значно розширило розуміння сутності даного процесу, зокрема щодо поширення міського способу життя у неміських поселеннях, що прилягають до міст.
            Таку рису урбанізації відмічав ще В.Кубійович [1927], але через невідомість науковцям його праць, ми можемо про це довідатися лише зараз. Встановлюючи границі міста (Нового Санча), вчений підкреслює, що вони не співпадають з адміністративними, через те, що міська культура життя і діяльності) поширюються на неміські поселення, а найближчі села набувають міського характеру. Тим самим В.Кубійович вже на початку ХХ ст. не ототожнював поняття “урбанізація” тільки із збільшенням частки міських жителів. Він відзначив посилення впливу міст на спосіб життя людей, їх життєдіяльність, особливо цей вплив значний у зоні впливу міста, через те так важко визначити міську і неміську людність та встановити границі міста.
            Отже, урбанізацію слід розуміти не у вузькому розумінні як збільшення міст і міської людності, а як багатогранний соціальноекономічний процес, який має значний вплив на суспільні відносини. При відносно високих показниках урбанізованості в нашій країні не все міське населення веде т.з. “міський спосіб життя” (визначається характером зайнятості, рівнем обслуговування, благоустрою житла та ін.). Це особливо стосується агропромислових регіонів, у яких велика кількість малих міст і селищ міського типу, жителі яких за своїм способом життя дуже подібні до сільського населення. Таке явище відоме в літературі (Ю.Л.Пивоваров, 1991) як оманлива (неправдива) урбанізація. Воно є характерним для країн, що входили до складу СССР, а також для країн, що розвиваються (це пов’язано з методологією віднесення поселень до категорії міських).
   Неоднозначність розуміння сутності урбанізації пояснюється багатогранністю процесу, що охоплює найрізноманітніші аспекти міського розвитку: економічні, соціальні, екологічні, культурні, демографічні та ін. Географів найбільше цікавлять просторові форми урбанізації – міські поселення, передусім їх формування, структура, особливості розвитку і територіальної організації.
            Урбанізованість – це рівень чи ступінь розвитку міського життя (стан, досягнутий у процесі урбанізації). Можливі випадки високих темпів урбанізації при низькій урбанізованості, або сповільнення темпів урбанізації при високій урбанізованості. Урбанізація та урбанізованість визначаються різними показниками. Оскільки урбанізація є процесом, то її характеризують динамічні показники (темпи урбанізації), водночас урбанізованість характеризується статичними показниками (кількість та частка міського населення, кількість міських поселень, їх площа та ін.).
 
 
Для нього характерне утвердження міського способу життя як феномена культури і сучасної цивілізації. Географічно цей процес зумовлює просторову концентрацію людської діяльності у порівняно небагаточисельних центрах і ареалах, які відрізняються від масиву сільських поселень вищим рівнем соціальноекономічного розвитку.
            Отже, важливими рисами урбанізації є: збільшення кількості міст і міських жителів; збільшення площ урбанізованих ландшафтів; поширення міського способу життя; збільшення ролі міських поселень у системах розселення і соціальноекономічних системах, розвиток взаємопов’язаних форм міського розселення – агломерацій та ін.
             Важливою рисою є також зміна людини у місті, яка виявляється у збільшенні різноманітних потреб, підвищенні вимог до якості життя, зміна норм поведінки, культури та інтелекту.
             Найбільш чітко риси суспільної урбанізації виділені Ю.Я.Пивоваровим, а саме:
   1) концентрація, інтенсифікація, диференціація і різноманітність міських видів діяльності, а в останній час і сільського господарства в приміських зонах великих центрів ряду країн;
   2) поширення і поза центрами урбанізаційних ареалів міського способу життя з особливою структурою спілкування, культурою, системою ціннісних орієнтацій;
   3) розвиток великих міських агломерацій, урбанізованих районів, зон внаслідок посилення взаємозв’язків у системах розселення;
   4) ускладнення форм і систем урбанізованого розселення, перехід від лінійних – до вузлових, смугових і т.д.;
   5) збільшення радіусів розселення в межах агломерацій і урбанізованих районів, пов’язаного з місцями прикладання праці, відпочинку та ін., які викликають територіальний ріст міських систем; відповідно відбувається збільшення площ високоурбанізованих територій за рахунок розширення і появи нових вогнищ урбанізації.
   Кожна з цих рис найбільше виявляється на різних етапах урбанізації. Українські вчені Шипович Є.Й., Мохначук С.С. виділили три фази (етапи) урбанізації: 1) власне урбанізація – процес росту міст; 2) розмивання ядер міст, формування агломерацій – субурбанізація; 3) урбанізація сільських поселень в межах урбанізованої зони – рурбанізація.
             На мою думку, урбанізаційні процеси постійно відбуваються по різних напрямах і чітко виділити ці етапи немає можливості. Щодо рурбанізації, наприклад, то вона відбувається постійно, бо вже після виникнення міста спостерігається вплив міста на навколишню місцевість (надання послуг і промислових товарів, забудова жител і їх благоустрій та ін.). Процес субурбанізації також відбувається постійно, але він має певні особливості. Якщо у високорозвинених країнах він відбувається на певному етапі розвитку міста, то в нашій державі через труднощі в отриманні міської прописки багато людей селилося у передмістях, розширюючи при цьому межі урбанізованої зони.
               Урбанізація – це соціальноекономічний процес, для якого характерною є географічна обумовленість і вираженість у просторі. Для аналізу і сучасного бачення процесу важливо виявити стійкі закономірності його просторової організації і еволюції. Такими закономірностями є: концентрація і контрастність розселення, диференціація простору, стадійний характер розвитку зв’язків “селомісто” (центр – периферія), збільшення форм урбанізованого розселення. Їх розуміння необхідне для прогнозування подальшого ходу урбанізації. Особливе значення при цьому має т.з. стадійна концепція розвитку урбанізації. Її в основних рисах розробив Дж.Джібс (Gibbs, 1963), виділивши 5 стадій розвитку урбанізації. У колишньому СРСР цю концепцію розробляли найбільше естонські і московські географи (Кроммель, Роозве, 1987; Ю.Іоффе, 1987, 1990; Родоман, 1987; Ю.Пивоваров, 1987, 1989, 1991), які за її основу взяли ідеї Дж.Джіббса, а також цикли М.Д.Кондратьєва (цикли розвитку капіталістичної економіки і суспільства, цикл “піднесення – спад”, за М.Кондратьєвим, близько 5060 років).
            Відносно урбанізації прийнятними є стадії, виділені Ю.Л.Пивоваровим, а саме:
   1) відносно рівномірне сільське розселення, що повторює своїм малюнком головним чином картину диференціації природного ландшафту, міста тільки виникають;
   2) швидке зростання міст (міське населення збільшується скоріше від сільського, виникнення і розвиток “точкових” форм високої концентрації населення під впливом відмінностей у транспортному положенні;
   3) формування міських агломерацій шляхом зростання центральних міст при абсолютному зменшенні сільського населення, депопуляції міжагломераційних просторів;
   4) розвиток міських агломерацій за рахунок прискореного росту населення зовнішньої зони – субурбанізація;
   5) деконцентрація населення, що супроводжується частковим “заповненням”, активізацією міжагломераційних просторів і стагнацією історичних ядер розселення.
             Зважаючи на тривалість циклів розвитку суспільства і знаючи об’єктивні процеси, що відбувалися у ХХ ст., можна стверджувати, що урбанізаційний процес у нашій країні перебуває на п’ятій стадії, яку з повним правом можемо називати деурбанізацією, позаяк всі ознаки, які характерні для урбанізації, мають зворотну спрямованість. Але ця стадія, на нашу думку, не може бути довготривалою, бо міста є привабливими для життя людей, для них неможливі тривалі депресії і стагнації. Тільки в містах може бути ліквідована бідність, збільшена тривалість життя, полегшення життя людей. Більшість людей прагне у міста з тієї причини, що як би не було там важке життя, воно все ж таки краще, ніж у сільській місцевості. Тому за цією стадією наступить нова, яка дасть поштовх розвитку міст на новій якісній основі. Це підтверджується загальною закономірністю урбанізації – тенденцією неухильного росту міст, яка зумовлена розвитком НТР і збільшенням соціальних зв’язків, які “фокусуються” в містах.
    Загальні риси урбанізації порізному проявляються у різних регіонах, що залежить від багатьох чинників, передусім рівня освоєння і типу освоєності території. Тип освоєності залежить від способу виробничої життєдіяльності населення. Для України, яка є традиційно територією з високим рівнем розвитку руральних видів діяльності (сільське і лісове господарство) найбільше характерний аграрний тип освоєності. Із розвитком неруральних видів діяльності (передусім видобувних і обробних галузей промисловості) цей тип трансформується у більшості регіонів у аграрнопромисловий, а у деяких (Донбас, Придніпров’я) у промисловоаграрний. Процес урбанізації має свої особливості у регіонах з різним типом освоєності. Це виявляється, насамперед у різних темпах урбанізації. Звичайно, вони будуть значно вищими у тих регіонах, в яких відбувалося інтенсивне промислове і транспортне будівництво, ніж в аграрних регіонах. Розвиток промисловості – це найважливіший чинник урбанізації в сучасний період. Хоча відомо, що виникнення міст і їх розвиток тривалий час були зумовлені іншими чинниками (торгівля, оборонні функції та ін.). У високоіндустріальних регіонах процес урбанізації проявляється у виникненні нових містечок, великих міст та поширенні міського способу життя майже на всій території регіону. Близькість міських поселень між собою приводить до поширення несільськогосподарських видів діяльності у сільській місцевості, значна частина сільських жителів бере участь у маятникових трудових поїздках, користуючись при цьому соціальними послугами у містах. У таких регіонах значно вищий рівень благоустрою у сільській місцевості, забудова сіл має деякі риси міської, тобто міський спосіб життя поширюється і на сільську людність.
             У регіонах з густою мережею міських поселень більша ймовірність появи великих і середніх міст, нерідко формуються агломерації. Але ці регіони мають також найвищий рівень перетворюваності ландшафтів, іноді вони змінені настільки, що стають непридатними для безпечного проживання людей. Це найбільше стосується регіонів з надмірною концентрацією промисловості, в яких до таких негативних наслідків, забруднення довкілля, додаються ще й порушення планувальної структури міста, злиття промислової і селитебної чи промислової і рекреаційної зон, зменшення площ резервних територій у містах та ін. А у період соціальноекономічної кризи, коли багато підприємств припинили або звузили свою діяльність, міста стали осередками соціального неблагополуччя. Це підсилив і той факт, що у високоурбанізованих регіонах (Придніпров’я, Донбас) міське населення традиційно мало значні заробітки і воно не займалося підсобним господарством, що не було характерним для інших регіонів України.
            Дещо інакше протікає процес урбанізації у агропромислових регіонах нашої держави. Тут він має значно менші темпи, але вони також були значними у другій половині ХХ ст., коли процеси індустріалізації охопили всю територію держави. У таких регіонах внаслідок того, що найбільші промислові підприємства зосереджувалися у обласному центрі, відбувалося дуже велике збільшення його людності. Розвивалися також інші міста, які вже існували, а також виникали нові переважно із числа великих сіл. Ці містечка (малі міста і селища міського типу) були у післявоєнний період центрами адміністративних районів і зосереджували функції управління господарством та обслуговування населення "свого" району. Переважна більшість із них були малими, вони повільно нарощували свою людність і залишилися такими й дотепер. Окремі із них, у яких були зосереджені великі промислові чи транспортні підприємства, або значні рекреаційні об’єкти, виросли і стали середніми чи великими містами. А ті містечка, які втратили функції райцентрів внаслідок зміни адміністративного поділу обласних регіонів (70і роки ХХ ст.) стабілізували, або навіть зменшили свою людність.
            У агропромислових регіонах мережа міських поселень представлена переважно одним (обласний центр) великим містом і густою мережею малих містечок, які більшменш рівномірно розміщені по території. Всі вони мають тісні економічні, транспортні, управлінські, соціальні зв’язки із обласним центром і малорозвинені зв’язки із іншими містами. Вони виглядають “автономними”, бо мають тісні зв’язки з прилеглою до них сільською місцевістю, є центрами локальних систем розселення. Отже, міські поселення в агропромислових регіонах відіграють значну системоутворювальну роль, фокусуючи зв’язки (виробничі, соціальні, управлінські, інформаційні та ін.) з прилеглою сільською місцевістю.
            Оскільки у агропромислових регіонах практично не має дуже великих міст, то й агломерації в них не формуються. Разом з тим процес урбанізації торкається не тільки міських поселень, але й все більше охоплює сільську місцевість, зумовлюючи в ній трансформацію демографічних і соціальноекономічних процесів. Саме тому багато проблем сільського розселення, передусім демогеографічних (“старіння населення”, депопуляція сільського населення, міграційна рухомість та ін.) мають тісний зв’язок з урбанізацією.
            У функціональній структурі міст значне місце займають сільське (іноді і лісове) господарство, що не характерно для регіонів з промисловим типом освоєння. Це відбивається і на зовнішньому вигляді малих міст: в них значні площі зайняті городами, садами, переважно чи в більшості з них існують комфортні природні умови для життя людей. Тісний зв’язок міських жителів із сільською місцевістю дещо зменшив соціальні наслідки економічної кризи, ніж у промислових регіонах.
            Процес урбанізації в Україні значно сповільнив свої темпи у другій половині ХХ ст., а в його кінці ці темпи стабілізувалися. На початку ХХІ ст. під впливом соціальноекономічних умов (зниження рівня і якості життя людей, безробіття, міграції, погіршення демографічних показників та ін.) в регіонах України почалися процеси деурбанізації. Вони ще не відбились на деяких показниках урбанізованості (частка міських жителів залишається стабільною у державі, а окремих регіонах вона навіть збільшується), але вже проявляються у багатьох аспектах. Головною рисою деурбанізації є зменшення чисельності міських жителів. Це відбувається як за рахунок зменшення природного приросту міського населення, так і внаслідок посилення його міграційної активності. Багато із міських мешканців (колишніх вихідців із сіл) повертаються у села (рееміграція), впливаючи певним чином на перерозподіл населення між містом і селом.
            На стадії деурбанізації зростають тільки найбільші міста, або ж в них найбільше відбуваються соціальноекономічні зміни. Поступово насичуючись виробничою і соціальною (в т.ч. і ринковою) інфраструктурою, ці населені пункти стають сприятливими для розміщення складних виробництв, розвитку сфери послуг та управлінської діяльності. В умовах соціальноекономічної кризи такі міста стають центрами прогресивних змін у реструктуризації господарства, а їх мешканці – носіями нових суспільних відносин.
            Деурбанізаційні процеси проявляються також і у: посиленні зайнятості міських жителів сільськогосподарською діяльністю, деякому послабленні впливу міст на природне довкілля внаслідок зменшення потужностей чи зупинення багатьох підприємств, припиненні територіального зростання міст.
            Ці риси у агропромислових регіонах, на нашу думку, не виявляються так чітко, як у промислових. Чим нижчим є показник урбанізованості регіону, тим слабше виявляються риси деурбанізації. Вони можуть бути змінені тільки за умови зміни соціальноекономічної ситуації в регіоні і країні загалом, та внаслідок здійснення регулювання розвитком міських поселень.
             Отже, урбанізація – це багатогранний процес, що охоплює різноманітні аспекти розвитку міст: демогеографічні, соціальноекономічні, етнографічні, геокультурні та ін.
Найбільш характерно розвиток, становлення, боротьба міст у стародавні часи та в середні віки показано в роботі Макса Вебера «Місто». З життя міст складається життя держави. З принципів управління містом, загалом, складаються принципи управління державою. Тому аналіз принципів державного управління пропоную зробити саме на основі цієї роботи.
М. Вебер характеризує поняття міста та різноманітні його типи. По мірі розвитку міста, саме визначення стає більш об’ємним, досконалим, характеризуючи тим самим рівень розвитку суспільства та глибину процесів, що виникають, як в ньому самому так і поруч з ним.
По М. Веберу містом вважають поселення, в якому перебуває вотчинник або князь, а також місце де існує ринок. Таке визначення можливо застосувати лише з появою, початком ринкових відносин, якому відповідає рівень розвитку суспільства. І вже з розвитком соціальних, економічних, військовополітичних процесів характеристика міста стає більш об’ємною, але головними ознаками міста все ж є наявність:
1. укріплення;
2. ринка;
3. суду або будьякого власного права;
4. ознаки корпоративності та витікаючої звідси  
5. автономії і автокефалії.
Отже і управління містом, через установи, створені самими городянами.
Однак попередником міського укріплення все ж є не огорожені села чи інші укріплення, а саме бург  фортеця, де жив пан зі своїми підлеглими йому, як посадовій особі або особисто, воїнами, разом з сім’ями та слугами.
Місто, як правило, було прилеглим до бургу і населення зацікавлене в обміні промисловоремісними або сільськогосподарськими продуктами діяльності розташовувались коло нього. Ринок і бург були прилеглими один до одного.
Спочатку місто  бург являв собою досить «велике» місце дії різних соціальнополітичних сил  вотчинні, ленні, земські, церковні, судові влади співіснували одна з одною.
Подивившись на міста, з економічної точки зору, їх можна розділити на дві основні групи: місто споживачів та місто виробників. Належність міста до того чи іншого типу залежить від соціальної природи міського населення.
Якщо в місті переважає аристократія землевласників, то це місто споживачів, якщо більшість ремісників  місто виробників.
Соціальна структура міського населення досить складна, тому риси міста споживачів та міста виробників поєднуються в кожному конкретному місті.
Безумовно це пов’язано з різноманітністю соціального складу міського населення, відображаючи інтереси різних його верств.
Міські жителі, як правило були членами місцевих професійних спілок, гільдій, цехів специфічних даному місту. Вони входили, як члени округів, в округа управління на які ділилося місто, виконуючи при цьому певні обов’язки. Об’єднуючись при цьому в спільноти з виборчими посадовими особами або спадкоємними старійшинами.
В китайських та російських селах союз старійшин був могутнім органом управління з яким не можливо було не рахуватись.
Західне середньовікове місто володіло не тільки перерахованими вище ознаками, але й було скріплено клятвою братерством.
В стародавності його символом були загальні вибори пританів (правителі, члени Ради 500, які обирались). Місто було скріплено клятвою «комуною» і вважалось в правовому значенні «корпорацією».
Фактичним сеньором міста був або власник імператорського лену, або єпископ, який завдяки світським та духовним засобам впливу мав найбільші шанси на панування.
В останні десятиріччя ХІ століття, в містах Європи, повсюди почали з’являтись консули, які щорічно, офіційно обирались, а не призначались як раніше сеньоромєпископом, усіма городянами або обраною ними ж колегією. Колегія майже завжди була органом, який узурпував виборче право, групою заможних городян. В місті могло бути до десятка таких груп.
Консули виходили, як правило з середовища знатних судових посадових осіб або вотчинної курії. Тепер вони обирались об’єднаним бюргерством або його представниками. Консули знаходились під суворим контролем колегії. По суті це були представники або голови найбільш могутніх в політичному і економічному відношенні родів.
Оскільки консул мав свою справу або інші джерела доходів, він ставав більш незалежним від сеньора.
Вирішальними були особисті відношення і вплив, а також особиста унія при здійсненні різних функцій управління.
На цій стадії проявлялась тенденція до певного соціального компромісу, коли всі найбільш впливові верстви населення прагнули пропорційно своєму впливу та можливостям поділити проміж собою місця в міській раді та різні міські посади.
Першим головним завоюванням цього противосеньоріального руху, була заборона представникам аристократії будувати бурги у середині міста. І ще одне велике завоювання бюргерства але вже в юридичній області  це створення особливої міської юрисдикції, процесуальної процедури та міського права.
До числа наданих княз’ями та вотчинниками привілегій містам відноситься перш за все те, що бюргерство конституюється як «громада» з власним органом управління. Наявність органа управління  ради вважалося в Німеччині необхідним виразом свободи міста і бюргери боролись за право визначати його склад.
В Стразбурзі к кінцю ХІІ століття єпископа, як главу міста, змінила міська рада, яка об’єднувала представників бюргерства та п’ять міністеріалів єпископа.
З ХІІІ століття в брабантських, ірландських, голландських містах поряд с шеффенами ( члени суда в німецькому праві) виступають на сцену представники бюргерства.
В Англії та Франції значну роль відіграли гільдії купців. Крім того виникали так звані гільдії захисту, які надавали городянам те чого вони були позбавлені в містах з початку середньовіччя  захист та безпеку.
Виникнення міських товариств проходило шляхом узурпації влади зі сторони союзів бюргерів, купців та міських рентнерів і їх об’єднання або з лицарями, які проживали в місті або з братствами і цехами ремісників.
М.Вебер дає пояснення, чому на відміну від Азії, в Середземноморському басейні, а потім і в Європі, почався розвиток міст.
Частково причиною може служити те, що виникненню міського братства, а отже і міської спільноти, перешкоджала магічна замкнутість родів, каст (Індія, Китай). Вони були носіями важливих релігійних традицій і визначали специфічний образ життя. Тому касти ритуально виключали одна одну.
У зв’язку з цим в країнах Передньої Азії, включи Єгипет і Китай, виникає так звана царська бюрократія. Спочатку це було пов’язано тільки з будівельними роботами (необхідність регулювання течій річок, зрошення), але потім це привело до повної бюрократизації управлення, яке взяло поcтачання армії в свої руки. Внаслідок цього солдати були відокремлені від засобів військових дій а підлеглі роззброєні. Тут не могла виникнути політична, незалежна від царської влади бюргерська спільнота.
І як відміна, на Заході існував принцип самоекіпіровки війська, що означало самостійність окремих військовозобов’язаних. Тому на Заході на відміну від Азії озброєні міські союзи мали змогу об’єднатись і виступити, як військова сила, проти володаря міста .
На прикладі Італії можна відслідкувати розвиток органів, які здійснюють функції управління містами. Так до 1187 року майже у всіх містах, де панувала родова знать існував поділ на Велику раду, яка виносила рішення і Малу раду, яка здійснювала керівництво містом.
Державна структура і техніка управлення Венеції знаменита встановленням патрімоніальнодержавної тиранії міської знаті. Паралельно цій монополізації, боротьбу за владу продовжує вести зміцніла церковна бюрократія.
У зв’язку з суперництвом проміж союзами знаті та для раціонально діючого судовиробництва, виникає своєрідна посада владного чиновника, який переїздив з місця на місце  подеста, яка замінила колишнього консула.
Розквіт інституту подеста відноситься до першої половини ХІІІ століття. Подеста, з юридичною університетською освітою, закликався, як правило, з чужої спільноти на короткий час служби, та облачався вищою судовою владою.
Головним обов’язком подеста було слідкування за суспільною безпекою і порядком, збереження миру в місті. Інколи здійснювалось військове керівництво, завжди  правосуддя.
Все це здійснювалось під контролем ради.
Тут ми бачимо яскраву ознаку владності родів, які весь час боролись за право здійснювати контроль і впливали на політичне і економічне життя міста.
Тому, як відмічає, М.Вебер, в Італії простежується чітка лінія формування міської знаті, на основі чіткої ознаки владності родів.
В Англії же діється розвиток олігархії. Тут вирішальною, у встановленні устрою, є королівська влада. Королівське правління суворо контролювалось станами і залежало від підтримки знаті, але це було головним в тім, що політичні і економічні інтереси були пов’язані між собою.
Королі, повністю залежні у фінансовому відношенні від владних станів, боялись їх. Однак в своїй політиці вони орієнтувались на владу парламенту, як центрального закладу. Вони проводили вплив на характер міського устрою та на персональний склад міських рад і тому підтримували олігархію знаті.
Падіння владності родової знаті, в середні віки, бачиться дуже сходним. Наступним етапом розвитку західноєвропейських міст, як наприклад італійських, слід вважати становлення верств popolo.
В Італії popolo, в Німеччині цехи, складалися із різних елементів, перш за все з прошарку підприємців та ремісників. Вони створили і фінансували скріплене клятвою братерство цехів, яке вело боротьбу проти знатних родів. Основною ціллю пополанів було, тимчасово або надовго виключити знатні роди із процесу керування комуною.
Внаслідок повної або часткової перемоги незнатних прошарків суспільства, для структури політичного союзу та його управління, стало дуже важливим встановлення адміністративного характеру політичного союзу і перш за все проведення принципу територіальної спільноти.
Встановлення демократії призвело до перетворення системи управління. Пануючих представників знатних родів замінили функціонери, які обиралися жеребкуванням.
Можна підвести підсумок досягнень міст одержаних ними в результаті розвитку і боротьби, а також показати певні напрямки розвитку міського, а через них і державного управління:
1. Політична самостійність, частково власна зовнішня політика, внаслідок чого міське управління довгий час мало власні збройні сили;
2. Автономне судовиробництво, як в самому місті, так і в середині гільдій та цехів;
3. Автокефалія, таким чином виключно власні судові і адміністративні заклади;
4. Оподаткування городян, незалежність від податків та повинностей зовні;
5. Ринкове право, нагляду за ринками в середині міста;
6. Відношення міст до не бюргерських, не міських прошарків населення.
Аналізуючи вищесказане можна зробити певні висновки і намітити деякі принципи державного управління :
• Розподіл праці, який забезпечує появу кваліфікованих спеціалістів;
• Ієрархічність рівнів управління, при якому нижчестоячий рівень контролюється вищестоящим рівнем, підпорядкованим йому;
• Існування пов’язаних систем, формальних правил та стандартів, що забезпечує однорідність обов’язків та координованість завдань.
• Знеособленість ролі офіційної особи, що знижає ефект суб’єктивних помилок;
• Здійснення найму на роботу в чіткій відповідності з кваліфікаційними вимогами.
Таким чином узагальнюючи можна сказати, що принципи державного управління відображають сутність явищ та процесів управління, що підпорядковуються певним законам та закономірностям.
Тобто  принципи державного управління  це керівні ідеї, основополагаючі засади, що.відображають закономірність розвитку і відносин управління в державі.
Типові ознаки міста як соціальної структури
Територіальнопоселенський
Розробляється географами з к.XIX с. Місто – концентроване поселення людей, зайнятих несільскогосподорською діяльністю. У визначенні є вказівка на соціальноекономічний фактор виникнення міст, поєднаний з чисельністю і густиною населення. Такий підхід використовувався і деякими соціологами (М.Вебером, Л.Віртом). Найбільш традиційна типологія міст, що використовується урбаністами (в т.ч. соціологами) – за виробничими функціями і розмірами.
геоландшафтний фактор як причина виникнення міст. Функціональна специфіка міста пов’язана з геоландшафтною специфікою місця (напр., торгівельні центри на перетині доріг) Сучасні дослідники цього напрямку поєднують питання геоландшафтних механізмів, з геополітичними особливостями території, соціокультурні характеристиками сучасного ландшафту, соціальноекологічними проблемами сучасного міста, психоментальними особливостями території.
Для соціологів геоландшафтні аспекти території є також важливим аналіз взаємодії природної і соціокультурної специфіки поселення, проживання людей. 1) специфіка території  одна з мотивуючих детермінант вибору місця проживання (можемо краще зрозуміти соціальну поведінку мешканців); 2) інформація про ставлення населення до території є важливою для прийняття проектувальних, управлінських та бізнес рішень;3) геоландшафтні особливості території є одним з макрофакторів розселення, який необхідно враховувати при глобальному прогнозуванні урбанізації.
Соціальноекологічний аспект території: місто як ареал взаємодії антропогенних і природних елементів середовища. 1) співвідношення, концепції і основи взаємодії природних і штучних компонентів середовища; 2) пропорції використання території, її охорона; 3) соціальноестетичний аспект співвідношення елементів середовища; 4) екологічна свідомість (якість життя, спосіб життя).
Соціальноекологічні типології міської території.
Економічний
Теза про виробничоекономічний фактор появи і розвитку міста, про виробничоекономічні закономірності розселення і територіальної мобільності. Теорії і методики: 1) типології міст згідно виробничоекономічних функцій: мономісто, поліфункціональні міста, диверсифікаційні центри, «інформаційне місто», фінансовий центр, «глобальне місто»; 2) визначення рангу територіального статусу і зон впливу міста: «метрополітенський центр», «мегаполіс», «містоспутник»; 3) морфологична структура міської території: «зони», «сектори», «центри», «мікрорайони». Осмислення підстав структурації міської території. Основа секторального підходу полягає у соціальноекономічному статусі мешканців, основа концентричної зональності території полягає у демографічних процесах, а множинність міських центрів базується на культурносимволічних відмінностях мешканців. Відповідно можемо говорити про поліфонічність міської морфології, для дослідження якої необхідно інтегрувати різні підходи і знання про місто. Напр., економісти вважали, що вибір житла детермінується його ціною і віддаленістю від місця роботи, але не враховували національні традиції, престиж місця чи інших культурносимволічних факторів (П. Верлен, 1977; Дж. Голд, 1990).
Роботи німецьких урбоекономістів базуються на традиції аналізу соціального простору Г. Зиммеля. Намагаючись пояснити закономірності розміщення міст, німецький урбаніст А. Вебер запропонував визначати місто як геометричну точку економічного простору, де витрати виробничоекономічного життя є мінімальними (А. Вебер, 1909). Інший німецький дослідник   В. Крісталлер розумів місто як місце, функція якого полягає у забезпеченні оточуючого простору послугами і товарами («закон урбогравітації»). Його ж «закон рангу»: існування прямо пропорційної залежності між числом функцій і розмірами міста. (В. Крісталлер, 1933). Його ідеї розвинули іспаноамериканський соціолог М. Кастельс, 1989 і американський соціолог С. Сассен, 1994.
Серед економічних факторів, що визначають міську структуру у динаміку змін, досліджуються: диференціація праці, динаміка трудових ресурсів, транспорт, ціни на землю, розвиток засобі зв’язку.
Для аналізу структури і динаміки міста використовують політикоекономічні поняття, розробку яких почав К. Маркс. Місто трактується як просторова форма певного типу соціальноекономічних відносин. Основою політикоекономічної типології є характер «способу вва», елементами якого є «виробничі сили» і «виробничі відносини». Міста відрізняються продуктом, який вони виробляють, а значить домінуючим характером виробничих сил: промислове, фінансове, рекреаційне. Характер соціальноекономічної системи міста залежить від характеру домінуючого типу вва, а відповідно і більшою представленістю певного виду виробничих сил. Поняття «виробничі відносини» в місті конкретизуються через поняття тип політикоекономічної системи: ліберальна, планова, соціальноорієнтована економіка.
Важливим економічним параметром життя міста є характер економічної ситуації (урбоекономічний баланс), що впливає на особливості функціонування і тенденції змін – додана вартість між фінансовими потоками, що входять і виходять з міста. Інший важливий параметр  бюджет міста. Економічна система міста характеризується також за рівнем споживання економічних ресурсів, що складаються з: природних, фінансових, промислових, інформаційних, енергетичних, демографічних ресурсів.
Поєднання економічної географії міст з кількісними математичними методами дослідження.
Містобудівельний
Містобудівельний ракурс. 1) місто як система соціальнофункціонального розселення: місце праці, житло, розваги.; 2) місто як штучне середовище: сукупність архітектурноінженерної інфраструктури; 3) місто як об’єкт естетичного сприйняття. У цьому ракурсі місто вперше стало розглядатися як форма соціального конструювання, як певний соціокультурний проект (З. Гідіон,1975; Ж. Бодріяр, 1995; Г.З. Качанов, 2001).
В соціологічному плані в цій ділянці дискутуються такі питання: 1) взаємовплив предметнотериторіальних (архітектурних) і соціокультурних сфер життєдіяльності людини (напр. Паноптикон); 2) вплив архітектоніки міста на внутрішній світ і поведінку особи; 3) вплив соціокультурної атмосфери в суспільстві на форму і принципи містобудування; 4) «метафізичне самопочуття» людини в символічному просторі міста.
Історичний
Історичний ракурс. Часто це історичний матеріал, який використовується соціологією і навпаки. Історія – акцент на політичних аспектах міського життя. Французькі історики О. Т’єрі і Ф. Гізо – виникнення міста – це зародження нового соціальнополітичного ладу. Історія міста  це історія боротьби буржуазних прошарків з феодальним ладом. Питання про адміністративнополітичне значення міст. Німецький історик Г. Маурер, вважав, що місто формується з селянської спільноти і є історичною формою самоуправління. К. Лампрехт застосував статистичні методи до вивчення історії міста і показав, наскільки місто переповнене соціальними антагонізмами і конфліктами. Проблематика соціальних протиріч в містах є предметом соціології. (фр.соц. 20 в. Лефевр
Історичний
В. Зомбарт і М. Вебер застосовували історикосоціологічний аналіз міста як суспільнополітичного і адміністративного центру. В. Зомбарт виділив в якості самостійних об’єктів дослідження місто як економічну систему і місто як політикоадміністративну систему. В економічному плані він вперше наголошував відмінність між «містом, яке споживає» і «містом яке виробляє», «торгівельне місто». Традиція розрізнення функцій міста і вирізнення домінуючих функцій. Ця типологія лягла в основу найбільшрозповсюдженої класифікації міст в основі якої ідея про те, що існує функціональна відмінність міст як в конкретнотериторіальному, так і конкретноісторичному плані. На думку Зомбарта у міст є магістральноісторична функція – управління соціальними процесами, що проходять на оточуючих територіях.
М. Вебер говорить про інтегративну і комунікативну роль міст. Він провів аналіз специфіки організаційноуправлінської і нормативної структури міського життя. Якщо типологія Зомбарта змінила уявлення про уніфікованість структури міста, то історична соціологія М. Вебера – це перший досвід інтеграції економічних, соціальних і політичних структур і формування уявлення про місто як про простір комунікації.
Історики школи «Анналів». Специфіку європейского міста вони розуміли як специфіку ментальності. Ж. Ле Гофф оригінальність міської ментальності найбільше проявляється не в економічній області, а в області культури, для якої характерні такі цінності як трудова етика, прагматизм, гроші, професіоналізм, уявлення про час і простір. Нові ціннісні принципи породили нові форми солідарності, як і нові форми конфронтації. Нові принципи породили нові смисли і цілі, а значить – нові структури поведінки, що формуються в процесі повсякденного життя. В історичній науці з’явився інтерес до культурноетнографічних аспектів міського життя, соціокультурних кодів поведінки, соціокультурної динаміки і мобільності, функціонування субкультур, структури соціокультурного простору. Тут важливо згадати роботи Г. Зіммеля.
Психологічний
Місто як простір життєдіяльності, відповідно можна досліджувати «сприйняття», «образ», «установки», «архетипи», «інтерпретації», «конструювання». Сприйняття міста особою  Образ міста на який впливають: сенсорні особливості середовища, особливості диспозиційної структури суб’єкта (установки) і архетипи свідомості. «Інтерпретація», «конструювання»  активна творча роль особи у процесі сприйняття міського середовища.
Точка зору, що міське життя сприяє формуванню інтровертного типу. Однак соціальнопсихологічні спостереження показали, що це не так однозначно, що поведінка жителів міста є ситуативною (С. Мілграм, 2000). Крім того, питання про тип особи мешканця міста пов’язаний з питанням, кого вважати «типовим мешканцем», за якими критеріями можна його виділити. Як специфіка міського середовища відбивається на особистості мешканця
Особливості міжособистісних відносин у місті. В чому специфіка міських спільнот? Вважалося, що міжособистісні відносини в містах гірші ніж в традиційних спільнотах. Ф.Тьонніс говорив про формалізацію особистісних відносин в містах; Е.Дюркгейм  про послаблення моральних принципів; М. Вебер  про зниження глибини і міжособистісних контактів; Ч. Кулі вважав, що у великих містах послаблюються первинні міжособистісні контакти; а Г.Зіммель, що духовне життя у великих містах характеризується прагматизмом і розрахунком.
Теза про негативні соціальнопсихологічні наслідки урбанізації в області міжособистісних відносин: відчуждення особи (Л.Вірт), моральнопсихологічна пустота міжособистісних контактів (Р.Нісбет), деіндивідуалізація і, як наслідок, немотивоване насильство (Р.Зімбардо). Однак емпіричні дослідження не зовсім підтверджують цю тезу, переорієнтовують дослідження на вивчення структури і механізмів взаємодії у міській спільноті.
Проблема міського стресу  іманентно стресовий характер міського життя.
Філософськометодологічний
Два контексти розмірковувань про місто:
            1) гносеологічний – коли обговорюються питання, пов’язані з самим процесом пізнання міста
            2) системний – коли говорять про місто як систему чи про необхідність системного аналізу міських процесів (наприклад, у проектуванні).
Соціологічний
Багатоаспектність і змінність феномену міста спонукає до пошуку інтегральної основи для його визначення, опису і дослідження.
1) соціологія як наукова дисципліна сама виникла в результаті синтезу ряду наук. ЇЇ понятійний апарат найкраще пристосований до методологічного синтезу;
2) соціологія аналізує взаємодію у спільноті, а місто характеризується саме через взаємодію, що витворює особливу спільноту.
 
© Рефератбанк, 2002 - 2024