Вход

Видатні архівісти України

Доклад* по культурологии
Дата добавления: 03 марта 2011
Автор: Юля Крижевич
Язык доклада: Украинский
Word, doc, 68 кб
Доклад можно скачать бесплатно
Скачать
Данная работа не подходит - план Б:
Создаете заказ
Выбираете исполнителя
Готовый результат
Исполнители предлагают свои условия
Автор работает
Заказать
Не подходит данная работа?
Вы можете заказать написание любой учебной работы на любую тему.
Заказать новую работу
* Данная работа не является научным трудом, не является выпускной квалификационной работой и представляет собой результат обработки, структурирования и форматирования собранной информации, предназначенной для использования в качестве источника материала при самостоятельной подготовки учебных работ.
Очень похожие работы
Видатний учений – історик і громадський діяч Дмитро Іванович Багалій посідає почесне місце на вершині української історичної науки кінця ХІХ– першої третини ХХ ст. Автор близько 400 наукових досліджень, навчальних та популярних праць, Д.І.Багалій передусім відомий як неперевершений знавець історії Слобожанщини, авторитетний дослідник історії Лівобережжя, Південної України, фахівець у галузі архівної справи, історіографії та джерелознавства, археології. Широке визнання здобув Д.І.Багалій, очолюючи провідні культурнопросвітницькі установи міста Харкова, будучи ректором Харківського університету, харківським міським головою, одним із засновників Української Академії наук, організатором наукової, архівної, освітньої справи в Радянській Україні 20х років.
Значну роль відіграв Д.І.Багалій у розвитку бібліотечної справи України та бібліотекознавства. На межі двох століть (з 1893 по 1906 рр.) Дмитро Іванович очолював Харківську громадську бібліотеку, опікувався справами бібліотеки Харківського університету як ректор цього навчального закладу. Він був одним із фундаторів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського
Людина, яка зробила себе сама
Майбутній академік народився у родині києвоподільського лимаря, з роду старожилих дніпровських рибалокцеховиків. Дмитро рано осиротів. І на присмерку своєї днини він дивувався – як йому поталанило здобути таку непритаманну для своєї верстви освіту. Він був з тих, кого англійці звуть self made man – людиною, яка зробила себе сама.
У серпні 1876 року Багалій став студентом історикофілологічного відділу Київського університету. Саме на першому курсі із Дмитром трапилася історія, яка, здається, вплинула на все його життя. Вимоги викладача латинської мови професора Цвєтаєва викликали «студентську демонстрацію». Цю історію пов’язували із іншими студентськими протестами, що тісно переплелися із подіями того року – виїздом за кордон Михайла Драгоманова, указом про заборону української мови. Цікаво, що сам Багалій не брав участі у «демонстрації», але співчував їй, про що чесно сказав на університетському суді, і за що був з університету виключений. Цей урок він запам’ятав назавжди. Відвертість не належала до чеснот, які виховувало царське суспільство.
Попри все Багалій закінчив Університет св. Володимира одним із найкращих студентів. У березні 1883 року його обрали штатним доцентом кафедри російської історії Харківського університету. «Київська метрополія відряджає Багалія єпископом у Харків для організації тамтешньої церкви» – жартували в колах київської українофільської інтелігенції. «...Це можна вважати важливою подією. Багалій може вдихнути дух життя у діяльність Харківських народолюбців доволі сонних, мало дієвих...» – згадував один із його сучасників. Вісті про громадянську позицію Багалія швидко долетіли до столиць: за характеристикою голови наукового комітету міністерства народної освіти А.І. Георгієвського, «по частным сведениям Багалей в значительной мере отличается хохломанством».
 
Творець харківського міфу
Вже у 30 років Багалій став одним із наймолодших в імперії докторів російської історії. Назву його дисертації «Нариси з історії колонізації та побуту степової окраїни Московської держави» критикували як аж надто вірнопідданську. Утім, така назва була не тільки і не стільки наслідком свідомо виказаної лояльності. Адже саме такою була географія слов’янської Реконкісти, наступу на суцільно незаселений простір Дикого поля – від Воронежщини до Середньої Наддніпрянщини. Багалій створив першу справді наукову регіональну історію. То була ідея іще його університетського вчителя Володимира Антоновича. Саме Антонович «роздавав» своїм учням українські землі для впорядкування їхньої історії. Пізніше, так само як Багалія на Схід, Антонович відправить на Захід, до Львова, іншого свого видатного учня – Михайла Грушевського. Багалій чітко слідував антоновичевому науковому заповітові, заглиблюючись у історію Слобідського Краю, його міст, установ і людей. Коли писав фундаментальну «Історію Харкова за 250 років його існування», він не просто досліджував, а творив харківський міський історичний міф.
Чи не всі харківські культурні та освітні заклади зрощені багалієвими руками: історичний архів, бібліотека університету, археологічний і етнографічний відділи художньопромислового музею, поповнення його художньої колекції. Публічна бібліотека за його 12річного головування у її правлінні збільшила свої фонди вдвічі, сягнувши більше 100 тисяч томів. За часів його ректорування побудовано нові корпуси університету – юридичного та історикофілологічного факультетів, окремі будівлі для хімічних та фізичних лабораторій, закладено великий хімічний корпус. Запам’ятався харків’янам Багалій не лише як перший літописець Слобідської України, і як очільник університету, а також тим, що увійшов у радянську добу як міський голова Харкова. У лютому 1917 року Дмитро Іванович, відкинувши усю притаманну йому обережність, вітав революцію – і у військових казармах, і з балкону міського будинку, і з автомобіля на майдані серед тисяч співгромадян.
«Подарунком» Багалію на 60річний ювілей 8 листопада 1917 року стали вісті з палаючого у більшовицькому перевороті Петрограда. Світ змінився. Його будинок був націоналізований, збереження знецінилися, цінні папери – заборонені, велика ректорська пенсія – скасована. Навесні 1918 року, за 3 місяці до спокусливої пропозиції Скоропадського, Дмитро Іванович садив картоплю у міському парку. «Ось були проти царського уряду, то й саджайте тепер картоплю,» – зловтішався якийсь перехожий, побачивши «єго прєвосходітєльство» дійсного статського радника із кошиком та лопатою.

Мазепинська стратегія
Та Багалій не переймався незручностями – його захопила ідея створення Всеукраїнської академії наук. Разом із Володимиром Вернадським, Агатангелом Кримським, Володимиром Липським він уклав Статут ВУАН, став її фундатором, одним із перших українських академіків. Іще за часів роботи у Державній Раді Дмитро Іванович наполягав, щоб до українських губерній була приєднана Холмщина, та його прагнення об’єднати усі українські землі у єдину адміністративну цілісність не реалізувалися.
З часом Багалій почав безпосередньо співпрацювати із більшовицьким урядом, ба більше – публічно його підтримувати. Із поверненням в Україну Михайла Грушевського у академічному середовищі загострилися застарілі суперечки. У Академії наук одразу утворилися два табори: його противників та його прихильників. Багалій був «жилеткою» для всіх ображених. «Знаючи до того, що од Вас мої слова не підуть далі, та й кажу, що відколи приїхав Грушевський, Академія всенька дихає інтригами, які попросту отруюють повітря, – писав Багалію незмінний секретар академії Агатангел Кримський, – Я силуюся нічого не бачити і не чути, але такі вразливі на всяку погань люди, як Єфремов, не перестають плюватися та плюватися». Це сьогодні вже відомо, що застарілі суперечки між світилами української науки роздмухувалися агентами ГПУ, аби авторитетні постаті українського національного руху не об’єдналися.
Багалій був більшим «мазепинцем», як називали патріотично налаштованих українців у царській Росії, аніж Грушевський, чи хтось інший з того покоління. Він краще за всіх усвідомив мазепинську стратегію відносин із вищою владою, підказану іще Макіавеллі: «Варто дотримуватися однієї з двох крайнощів, тобто, або зблизитися з государем, або віддалитися від нього... але якщо для відкритої боротьби сил бракує, потрібно всіляко намагатися здобути ласку государя. Хто чинить інакше, той має жити в постійному страху, хоча б він і відзначався великими чеснотами». Конформізм в умовах бездержавності дійсно стає прагматичною необхідністю і запорукою особистого успіху.
Багалій Дмитро автор понад 200 наукових праць, з яких найпомітніші:
"История Северской земли до половины XIV века" (1882);
"Очерки по истории колонизации й быта степной окраины Московского государства" (1887);
"Колонизация Новороссийского Края" (1889);
"Новый историк Малороссии" (1891);
"К истории учений о быте древних славян" (1892);
"Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам)" у 2 томах (1893—1904);
"К истории заселения и хозяйственного быта Курской и Воронежской губерний" (1896);
"Украинская старина" (896);
"Краткая история Харьковского университета" (совместно с проф. В. П. Бузескулом и Н. Ф. Сумцовым, 1906)
"Археологическая карта Харьковской губернии" (1905);
"История г. Харькова за 250 лет его существования", т. Iй (1905);
"Русская история" (ч. 1я, 1909; ч. 2я, 1911);
"Очерки из русской истории. Т. 1й. Статьи по истории просвещения" (1911);
"Історія Слобідської України" (1918);
"Нарис української історіографії". Т.1. Вип. 1—2 (1923—1925);
"Нарис історії України на соціальноекономічному ґрунті" (1928).
Як історик Б. формувався під впливом поглядів свого вчителя В. Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічнофедеративнообласних поглядів, яких дотримувався також М. Костомаров. Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 1518 ст. Праці Б. побудовані на багатому джерельному матеріалі, він ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок.
 
БагалійТатаринова Ольга Дмитрівна (* 7 жовтрня 1890, Харків — † 1942) — український історик, архівіст, бібліограф, бібліотекознавець. Донька академіка Дмитра Багалія, його секретар і помічниця.
Народилася в Харкові. Закінчила історикофілоський факультет Вищих жіночих курсів у Москві (1914), тримісячні курси бібліотекарів (1918) та архівознавчі курси у Харкові (1923). В 1918—1933 (з перервою) працювала бібліотекаркою бібліотеки імені В. Короленка в Харкові. В 1920—1925 — асистент кафедри російської історії, завідуюча кабінетом історії України Харківського інституту народної освіти. Читала курси історіографії Росії та історію соціальних рухів у Росії. В 1922—1927 — архівістка (з перервою) Харківського історичного архіву. Впорядковувала, описувала і виявляла документи з історії масонства, декабристів на Слобідській Україні, військових поселень у Південній Україні в першій половині ХІХ століття.
Одночасно в 1922—1925 — аспірантка, 192533 — секретар історичної секції, науковий співробітник Харківської науководослідної кафедри історії української культури (з 1930 — Інститут) імені академіка Дмитра Багалія. В 1930—1934 — позаштатна співробітниця Комісії для вивчення соціальноекономічної історії України ХVІІІХІХ століть у зв'язку з історією революційної боротьби (голова — академік Дмитро Багалій, керівник — професор О. Оглоблин, вчений секретар — Н. ПолонськаВасиленко). 1932 після смерті батька описувала і впорядковувала його архів, була одним з організаторів видання його творчої спадщини у 15 томах (проект не був реалізований). В 1934—1935 — науковий співробітник Інституту Тараса Шевченка. Від 1935 на пенсії. 1936—1941 співпрацювала з Інститутом української літератури АН УРСР. В роки Великої вітчизняної війни під час гітлерівської окупації на початку 1942 була зарахована до групи істориків і архівістів на чолі з В. Міяковським для написання історії архівної справи в Україні. Померла в Харкові.
 
Твори
До джерел про декабристський рух на Україні. «Архівна справа», 1926, кн. 2/3;
Записки І. Є. Бецького про лютневі дні 1848 р. в Парижі. Там само, 1927, кн. 2/3;
Нариси з історії військових поселень на Україні. «Наукові записки Науководослідчої катедри історії української культури», 1927, № 6;
Матеріали до історії декабристського руху на Україні. В кн.: Нариси з соціальноекономічної історії України, т. 1. К., 1932;
Матеріали до історії польського повстання на Правобережній Україні 1863 року. «Архівна справа», 1933, № 7/8 [у співавт.].
© Рефератбанк, 2002 - 2024