1. Природа, функції і структура культури
КУЛЬТУРА І РИНОК
У суспільствах з торговим обігом творів культури стають в тій чи іншій мірі предметом купівлі-продажу, і саме існування художника чи мислителя так чи інакше виявляється пов'язаним з комерційними факторами. Виробництво на ринок означає, що предмет мистецтва стає товаром - незалежно від того, чи має він унікальне значення або ж існує в безлічі копій. Відповідно і успіх митця визначається попитом на його продукцію на ринку. При капіталізмі ринок стає основною формою матеріального забезпечення культурної діяльності. Хоча ринок був і раніше, і зберігається в деякій мірі при соціалізмі, художник і письменник, вчений і мислитель повинні створювати деякі продукти - картину, книгу, музичний твір і т.д., Які відповідають потребам інших людей і можуть бути ними куплені. Природно, що маючи ні частина населення в стані замовляти і купувати твори мистецтва, надаючи тим самим комерційне тиск на художника, ви-нужденний заробляти собі на життя. У цих умовах виникла важка дилема між свободою творчості і залежністю митця від комерційного успіху (а в крайніх варіантах «між самооплаківаніем і простітуірованіем»).
Ринкова ціна твори мистецтва і будь-якого предметного втілення духовної культури (художнього полотна, роману, наукового відкриття) не знаходиться в безпосередньому відношенні до його духовної цінності. З історії життя таких великих письменників XIX ст., Як Бальзак, Пушкін, Достоєвський, ми знаємо, наскільки нестійким виявлялося їх фінансове становище. Спори між художником і продавцем тягнуться і до цього дня, і лише деякі діячі культури могли домогтися матеріального успіху або хоча б відносного благополуччя, якщо покладалися тільки на ринок. Добре відомо й те, що на ринку процвітаючими могли виявитися творці далеко не кращої продукції, яка припала до смаку широкій публіці. Так, великий голландський живописець Вінсент Ван Гог помер у злиднях, ніким не визнаний, а згодом його картини побили на ринку всі рекорди і продавалися за мільйони доларів.
Звільняючи художника від диктатури держави або церкви, ринок разом з тим ставить його в сильну залежність від коливань комерційного попиту.
ІДЕОЛОГІЯ І КУЛЬТУРА
На перший погляд, ідеологія - лише один із проявів культури. Ідеологія, як і культура, регулює соціальні відносини, ідеологія, як і культура, являє собою систему зразків мислення і діяльності; в ідеології, як і в культурі, значне місце займають знакові структури. Ідеологія - систематизована сукупність ідей, пов'язаних насамперед із певним розумінням суспільного життя, оцінкою її якості, перспектив її перетворення. Ідеологія передбачає також визначення цілей людської діяльності щодо збереження, зміни або руйнування існуючої соціальної дійсності. Цей термін вперше був використаний в кінці XVIII - початку XIX століття французьким філософом і економістом Д. де Траси для позначення "науки про ідеї". Спочатку в ідеології реалізовувалися критична спрямованість розуму енциклопедистів, їх бажання розвінчати філософські ілюзії та релігійні забобони. Ідеологія як "знаковий фон" діяльності - це елемент повсякденної культури. інтегруючись з культурою, ідеологія стає стійким комунікаційним фоном соціальних взаємодій. Ідеологічні орієнтири, винесені за межі конкретної ситуації, виявляються лише зовнішнім тлом життя. Ідеологія виявляється інструментом вирішення повсякденних завдань, а буденна свідомість з його ситуативностью, фактичностью - матеріалом, полем для безпроблемного існування ідеології.
Ідеологія як носій інтегративної функції культури, як її "центр" - вкрай нестійке, нежиттєві освіту. Можна сказати, що в чистому вигляді ідеологія - це маска культури, псевдокультура. Однак складність розпізнавання "фальшивості" ідеології як культурного освіти пов'язана з тим, що ідеологія в переломні, екстраординарні періоди розвитку суспільства, як правило, вступає в союз з утопічним свідомістю; в "нормальні", спокійні періоди ідеологія "підключається" до філософії, мистецтва, моральності, Релігії, прагнучи поглинути їх.Суть і структура культури. Культура – сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної та духовної), що об'єктивно втілені в предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. Поняття культури має далеко не однакове значення. Спочатку словом культура визначали способи обробітку землі. Мислителі XVIII ст. ототожнюючи культуру з формами духовного і політичного саморозвитку суспільства і людини, розгорнули формування своєрідної теорії культури. Натуралісти вбачали джерела культури в натуральній природі людини. Ідеалісти бачили призначення культури для морального розвитку людини і досягнення нею моральності. Культура – це системна інтегрована якість суспільства, що відбиває досягнутий рівень розвитку. Це стосується всіх видів і типів культури, її прояву. Культура – це явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результатом соціальної взаємодії. Культура – це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспільній системі. Норми і цінності культури генетичне не успадковуються. Культура демонструє свою соціальну природу, виражаючи в кожний період спрямованість суспільства на створення, зберігання і поширення результатів людської діяльності. Культура – погляд на світ скрізь призму Добра і Зла, корисного і шкідливого, прекрасного і потворного та ін. Внутрішня цілісність культури проявляється в формі стійкої, логічно простежуваної в основних елементах свідомості, визначеності сприйняття світу, оцінки реальних явищ. Зміна взаємозв'язків між людьми веде до еволюції культури.
Світ людської культури виступає сферою формування, розвитку , виявлення суті сил людини, їх реалізації в природі і суспільстві. В соціології культура визначається не як відносини між речами і не як відносини між ролями в системі соціальної організації, а як відносини між самими людьми, які зв'язують їх як особистостей і суб'єктів і суспільного розвитку. Культура – надзвичайно складне і специфічне суспільне явище. Культура має глибокі внутрішні зв'язки з природою і суспільством: закономірності розвитку і функціонування соціального організму, що є об'єктивною необхідністю. З позицій соціологи проявляються три основні сфери людської культури. По-перше, ставлення людини до навколишньої природи. В сучасних умовах культура і особа, культура і суспільство виміряються ступенем усвідомлення тієї ситуації, за якою людина має відповідально ставитись до середовища проживання з метою запобігання небажаних наслідків. Культура людського суспільства – гармонія взаємозв'язків з природою, що проявляються в найрізноманітніших сферах: на виробництві, відпочинку, в побуті. По-друге, культура – ставлення однієї людини до іншої. Від ступеню усвідомлення взаємозв'язків людей залежить рівень культури міжособистих, міждержавних, міжетнічних відносин, а також культурний клімат взаємовідносин в колективі, побуті, сім'ї. По-третє, культура – ставлення людини до самої себе. Культурна діяльність індивіду – це постійне самовиховання, самопізнання, саморозвиток. Рівень культури особи проявляється у формуванні позитивного ставлення до набуття знань, виховання стійких моральних принципів, розвитку почуття краси, благородної зовнішності, підтримки доброго здоров'я.
У культурі виділяють матеріальну і духовну відповідно двом основним видам виробництва – матеріального і духовного. Виділяючи такі види культури, не варто забувати, що культура – єдина цілісна система, всі елементи якої взаємозв'язані. Але виділення видів культури виправдано тим, що кожен з них має специфіку і відіграє особливу роль у розвитку суспільних відносин.
Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, засоби транспорту, житло, предмет вжитку), що становлять матеріалізацію людських ідей, опредмечене знання. Зв'язана з перетворенням навколишнього середовища, матеріальна культура включає, по-перше, цілеспрямоване формування матеріального середовища виробництва; по-друге, змінення матеріального середовища побуту, і, по-третє, зміна соціального середовище фізичного розвитку людини.
Духовна культура – система, що включає всі види, форми і рінні суспільної свідомості, освіту і виховання, установи культури. Сюди належать всі види пізнання, всі форми і типи літератури, мистецтва, філософа, релігії, науки, моралі. Духовна культура відіграє велику роль у формуванні всебічно розвинутої і соціальне активної особи в умовах створення демократичного суспільства. Якщо духовне життя суспільства – відносно самостійна сфера соціальної системи, що зв'язана з задоволенням духовних потреб членів суспільства, то духовне культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створений і створюваних творчою діяльністю людей і спрямованих на задоволення їх духовних потреб. Визнаючи відносну самостійність духовної культури, враховуючи її специфіку, соціологія рішуче протистоїть концепціям культури, що розглядають її у відриві від соціального життя, інтересів соціальних спільностей, як форму відображення якогось духовного джерела. Соціологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається разом з матеріальним, що в індустріальних, постіндустріальних, соціальне інтегрованих суспільствах формується зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно досягнена шляхом оволодіння силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання природи, суспільства і особистості.
Основні елементи культури. Мова. Властиві світосприйняттю того чи іншого народу поняття, система понять – мова – є першоосновою будь-якої культури. Всі люди освоюють навколишнє середовище, пізнають його, фіксують його елементи дещо по-своєму по-особливому. В українській мові, наприклад, є багато понять, що відображають явища навколишнього світу і властиві насамперед українцям, їх мові. Так, пори року, назви місяців, природні умови, клімат та інше, яскраво і характерно відбились в певних поняттях: зимові місяці – грудень, січень, лютий – характеризують стан природи. Так, в грудні замерзає земля і. здебільшого ще не покрита глибоким снігом, є змерзле груддя. В січні – січуть морози, а лютий – ще більше лютує морозами і вітрами, снігами і метелицями та ін. Аналогічно розкриваються назви і |весняних, літніх, осінніх місяців.
Мова відіграє важливу роль ретранслятора культури. Культура поширюється і жестом, звичаєм, мімікою, танцем та ін. Минулі покоління вміння, навички, лад думки доносять до сучасності в промовах, та інших формах. Але найзмістовнішу, точну, доступну передачу культури може забезпечити насамперед мова. Проте є два протилежні погляди, дві позиції оцінки мови як ретранслятора культури. Одні вважають, що для передачі національної своєрідності, колориту, звичаїв роль мови не така вже й важлива. Можна цілком вільно, без всяких негативних наслідків впроваджувати практику витіснення рідної мови мовою, яка має міжнародний статус. і ця практика, за такою позицією, не приносить реальної шкоди розвитку національної культури. Навряд чи можна погодитися з подібними доказами і аргументаціями. Справа в тому, що витісняючи рідну мову, в передачі національних цінностей культури навіть мовою, що має міжнародний статус, отже, звужувати межі національної культури. Але разом з тим не можна і абсолютизувати роль мови майже як єдиного носія національної культури, як це інколи намагаються зробити деякі дослідники, а особливо політики. Дуже часто, тим більше в XX ст., мова виступає лише як засіб комунікації, як засіб взаємозв'язку соціальних суб'єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спілкування. Адже в тій чи іншій мірі може передаватися російською мовою – неросійська культура та ін. Та мова не лише ретранслятор культури, але в усі часи мова є засіб влади.
Варто зазначити, що в західних регіонах України сильніші традиції і схильність до рідної мови, аніж у східних і центральних. Якщо в західних регіонах України великий вплив на національну культуру, а разом і на українську мову, мають польська, угорська, словацька культури, тоді як в центральних і східних регіонах досить відчутно проявляється вплив прикордонних з Україною регіонів – російських, білоруських, а на півдні – румунських, молдавських. Але тут аж ніяк не абсолютизується роль рідної мови в соціальному, культурному житті, а використовується і російська, і молдавська мови, а особливо російська мова як одна із мов міжнаціонального спілкування і не зневажається і не витісняється українська мова, а сама українська культура збагачується цінностями культури російської та інших народів.
Знання і переконання. Знання і переконання – основні елементи будь-якої культури. Адже в переконаннях є те, в чому люди дійсно переконані, чим керуються в повсякденній діяльності, що втілюють в зразках, нормах і звичаях, поведінці. Переконання – певне духовне становище, властивість. Для переконань характерна генетична нероздільність інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоціонального і вольового компонентів. Переконання – чуттєве, творчо перетворене знання як особистісно-значуще, достовірне, сповнене потоком, енергією волі. Переконання зв'язані з природними і соціальними об'єктами. Будь-які переконання охоплюють всю структуру певних відомостей, інформацій (наукових і побутових) про явища суспільного життя, зміст і значення норм, принципів поведінки, тобто знання. Переконання, зв'язані з об'єктами природи, інформація про природні процеси у вигляді уявлень про фізичну картину світу, природничонаукові, технологічні знання, технологія, відповідна інформація про способи дії, прийоми, як і що варто вирішувати, виробляти тощо. Переконання, зв'язані з соціальними об'єктами – етичні, економічні, політичні знання, уявлення про традиції, звичаї, ритуали, етапи поведінки, дані про те, що вважається в межах культури бажаним або небажаним, справедливим або несправедливим та ін.
Під впливом об'єктивних умов буття людей, в процесі засвоєння створеної суспільством культури і нагромадження особистого практичного досвіду формуються переконання. Для переконань характерна нерозділеність чуттєвого, раціонального і вольового компонентів. Всі компоненти переконань передбачають вчинки і поведінку людей, стають мотивами діяльності. В структуру переконань обов'язковим компонентом входять певні, особисто-значущі знання. Природно, більшість знань, на які багате суспільство, так і не стають переконаннями. Між існуючими і поширеними в суспільстві знаннями і переконаннями людей завжди існує невідповідність. Особливо часто невідповідність стосується ідеологічних знань, що вибірково оцінюють актуальні соціальні проблеми. Причини розбіжності знань і переконань різні. Якщо знання суперечать дійсності, але мають статус панівних і нав'язуються суспільству, то люди, рано чи пізно, починають чинити опір їх реалізації. І, навпаки, коли знання відображають об'єктивні тенденції розвитку, то їх поширення суттєво впливає на переконання, сприяє духовному прогресу. Знання, що відображають і об'єктивні тенденції розвитку, надають переконанням об'єктивні тенденції розвитку, надають переконанням глибокий зміст, значення, визначають всезростаючу роль у суспільстві соціокультурних цінностей. І тут навіть неістотним є те, що окремі знання не включаються для аргументації власних переконань, а включаються в соціокультурну сферу суспільного життя. Ніхто уже не дає якоїсь однієї системи знань статуса «єдино вірного вчення». Залучення в культурне поле різноманітних знань веде до того, що культура суспільства і свідомість людей набувають багатомірності, гнучкості, долається жорсткість в оцінках і примітивність суджень. Логіко-психологічна структура переконань є єдність потреб, інтересів, надії, віри, намагань особи. Все це фокусується в діях і в образі мислення особи як здатність її невпинно і досконало відстоювати і аргументувати відповідну позицію, погляди. У центрі системи переконань і мотивів особи є ціннісні орієнтації.
Цінності виступають фактором, що відіграє певну роль у регуляції соціальних взаємодій. Цінності – визначальний елемент культури, її ядро. Культура – спосіб, метод саме ціннісного освоєння дійсності: і явищ природи, і технологічних винаходів, і взаємовідносин в сім'ї. Щоб визначити, оцінити, що корисно, значуще, а що – шкідливо, що – добро, а що – зло, важливо визначити оцінки, критерії. Саме критерії, оцінки предметів, дій, ідей, думок і визначають суттєве в культурі. Цінності – це своєрідний соціальний механізм, що відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне, що є з суспільстві.
Соціологічний підхід до ціннісних явищ полягає в дослідженні їх саме як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Один з творців сучасної аксіології (теорії цінностей) Герман Лотце стверджував, що джерело цінності потрібно шукати не в дійсності, а в людській свідомості. Комплекс цінностей може визначатись як низка змістовних елементів, що мають для людини особливу значимість. Цінність відображає суттєве ставлення, де визначається значимість об'єкту для суб'єкту в якісних і кількісних показниках. Для того щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, необхідно мати певні властивості, що здатні бути корисними для людини. У такому розумінні цінність – об'єктивна. Цінність об'єктивна і тоді, коли сам відбір та використання потрібних властивостей визначається інтересами і потребами людей. І, мабуть, неправильно ототожнювати цінність з визначальним предметом. Цінність є значення предмету для людини. Поза людиною цінність позбавлена сенсу. Тоді поняття цінність суб'єктивна. Єдність об'єктивного і суб'єктивного в цінностях проявляється в градації самих цінностей. З одного боку, цінності явище, що визначається інтенсивністю тих об'єктивно властивих йому якостей, що мають корисне значення для людини. Так, руда, що містить більше металу, більше цінна для виробництва. Але, з другого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інтересами, що знаходяться зворотно пропорціонально до інтенсивності оцінюваної властивості. Так, тепло бажано промерзлій людині, але лише в визначених межах – від 20 до 25 градусів по Цельсію. Якщо всі існуючі цінності розподілити за ступенем їх значимості для існування людини, то одержимо класифікацію ієрархії цінностей, що підпорядкована принципу субординації, де кожна цінність належить до певної вищої цінності та відіграє роль засобу або умови. Вищі цінності буття – людина і людство. Всі інші цінності є цінностями лише оскільки забезпечують існування і еволюцію людства. Соціальні, політичні інтереси завжди спільні.
Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності – соціальні цінності. Соціальні цінності характеризують значимість для суспільства або індивіда певних явищ дійсності. Соціальні цінності – основа прийняття рішень людиною, що визначають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнтирів (рівність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність та ін.), заради досягнення яких варто боротися і навіть померти, і конкретних рекомендацій стосовно того, які дії, вчинки мають звершити людина. Цінність – як деякий тип переконаності, ядро цілісної системи переконань людини, американський соціолог Макс Рокші розглядає як поведінку людини, рекомендації, які вона має або не повинна вести себе або в решті не варто досягати реалізації соціальних цінностей в житті.
В сучасному світі цінності багатоманітні за змістом і функціями Соціологію інтересують цінності як фактори, що відіграють певну роль в регуляції взаємовідносин людей в суспільстві. роль цінності як регуляторів поведінки людини проявляються в тому, що орієнтують її в навколишньому світі, пробуджують до конкретних дій і надають діяльності певну спрямованість і зміст. Цінності подібно маякам, вказують людині, куди йти, що робити та ін. Не варто лише змішувати культурні цінності з вимогами людської природи – біологічними потребами. Культурні цінності можуть поширюватися в суспільстві для пригнічення біологічної природи людини, якщо її прояви загрожують мирному, цивілізованому життю суспільства. Культурні цінності формуються суспільством для того, щоб людина, оволодівши ними, творила бажані для суспільства дії, не порушувала цілісності суспільного життя, сприяючи його розвитку. Культура олюднює і самі біологічні потреби індивіда, надаючи їм соціальний зміст і цивілізованість. Сучасній людині потрібна їжа, житло певної якості і зовнішнього вигляду тощо. Норми, в яких та чи інша культурна цінність постає як бажаний конкретний зразок поведінки, виражає своєрідність тієї культури, в межах якої індивід освоює об'єктивний світ. Шлюб як цінність може фіксуватись в нормах моногамії (одношлюбності) для подружжя або ж тільки для одного з них (багатоженство).Норми визначають сферу діяльності і людини, вихід за межі яких може загрожувати її безпеці і безпеці інших людей або суспільству. |Норми обмежують діяльність людей.
Отже, з позицій еволюціонізуючого людства може бути придатна така класифікація цінностей: людина і людство – першорядні цінності; природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці, необхідні для існування і відтворення людства – цінності матеріального життя; різноманітні суспільні утворення, необхідні для життєдіяльності суспільства – цінності соціального життя; наукові знання (філософські, моральні, етичні і інші уявлення), ідеї, норми, що покликані задовольняти духовні потреби – цінності культури. Соціальний механізм, з допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і становить людську культуру. В стабільних суспільствах конфлікти цінностей вирішуються в межах існуючої культури. В сучасному суспільстві в Україні зона співпадіння основних цінностей соціальних спільностей, прошарків та груп різко звужена, тому можливість соціальних конфліктів досить вірогідна. Для їх запобігання бажано забезпечити в культурі всіх членів суспільства пріоритет таких цінностей, які об'єднують націю, зміцнюють суспільство, гарантують права та свободи особи.
Функції культури. Культура має функції: пізнавально-евристичну, регулятивно-аксіологічну, ціннісну, а також функцію передачі соціальної спадковості, засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь.
Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духовної культури тієї або іншої епохи дає можливість адекватно міркувати про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання і освоєння світу з допомогою евристичної мети людини, її пошукам найбільш ефективних форм .посилення влади людини у ставленні до навколишнього світу. Будучи реалізацією суттєвих сил людини в усіх сферах її діяльності, культура нерозривно зв'язана з творчістю.
Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з позиції такої функції виступає як система суспільних форм і цінностей в сфері міжособистих відносин. Цінності – основний системоутворюючий елемент культури. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом. Культурність є оцінювальне поняття, що визначає відповідність особи соціальним нормам та ідеалам. Культура регулює повсякденну поведінку людини в усіх основних сферах соціального життя. Без регулятивної функції культури суспільство взагалі не змогло б існувати.
Функція передачі соціальної спадковості. Поряд з генетичною програмою, розвиток людини здійснюється шляхом засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі – культурі, що є формою зберігання, соціальної трансляції, застосування і удосконалення людського досвіду. Таку функцію культура реалізує з допомогою складних поколінь в словах, символах, формулах, знаках та ін.
В реальному житті функції культури повсякденно взаємодіють і переплітаються, збагачуючи і доповнюючи змістовно одна одну.